Правове регулювання спадкових відносин

По-різному вирішувалось і питання про успадкування. В Китаї спадкоємцем був стар­ший син першої дружини. Коли не було синів, право успадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутністю спадкоємницею ставала дружина. Сини були головними спадкоємцями і в Індії. Але тут вирішального значення набувала належність ма­тері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син бра-хманки одержував 4 частки, син кшатрійки — 3 частки і т. д. Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки одержували свої част­ки у вигляді приданого. В Єгипті діти (і сини, і дочки) успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу отримував старший син. У євреїв старший син повинен був в будь-якому випадку отримати половину майна. При відсутності сина могли успадковувати і дочки, за відсутністю їх, вступали в свої права брати, дядьки по батькові. Вдова мала право на пове­рнення приданого і на виділення спеціальної частини колишнього майна.

4.2. Злочини і покарання Злочини у давньосхідному праві

В розробці правових питань, пов' язаних із злочинами і покараннями, домінуюче по­ложення займав Китай. Традиційне право Китаю розвивалося в основному як карне пра­во, норми якого пронизували сферу і шлюбно-сімейних, і інших цивільних відносин. По­няття злочину пов' язувалося з виявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядав­ся як «низька людина». Його «низькість» визначалася тим, що він виступав носієм цієї згубної, злочинної волі, яка, залежно від характеру злочину, могла зруйнувати або весь світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав.

У ханьському Китаї, згідно з конфуціанським принципом «якщо воля добра, людина не порушує закон», стало складатися специфічне вчення про форму провини, врахову­ватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочин­ця була закріплена законом в 120 р. до н. е. Відповідно до неї в китайському праві ста­ли виділяти навмисні і ненавмисні злочини, злочини, здійснені з наміром і без такого, а також помилкові. Одне покарання наступало за умисний наклеп, інше, більш легке, за донос, що не підтвердився. Покарання за тілесне пошкодження залежало від того, було воно нанесено з «лиходійським наміром» або в бійці.

В цьому проявилася певна закономірність, яка пройшла через століття і майже тися­чоліття. Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину.

Концепція «злочинної волі» в Китаї визначала і зміст таких інститутів, як спів­участь і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з якою ватажком у злочинній групі вважалася особа, що безпосередньо замислила зло­чин, спланувала його. Злочин визнавався груповим, якщо його було здійснено за попе­редньою змовою, в іншому випадку учасники злочинної групи відповідали кожний окремо. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особ­ливо тяжкою в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було кроком уперед.

Перелік злочинів і провин, заслуговувавших покарання, був величезним. Напри­клад, у кодексі Му-вана (період₁₉ Чжоу) нараховується 3000 провинностей, за які при­значалося те чи інше покарання¹⁹.

Серед них, перш за все, можна виокремити т.зв. злочини проти держави: змова, за­колот, видача державної таємниці і т. д. В Китаї за часів династії Цинь за найменше висловлення де-небудь незадоволення імператором все навколишнє населення знищу­валося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю ра­зом з усім родом.

В Індії тяжке покарання було передбачене за незаконне носіння зброї з «ворожими» намірами, самий високий штраф накладався за ганьбу своєї країни або села. Якщо не­покора наказу глави села каралася штрафом, то можна уявити, як тяжко каралася непо­кора наказу царя.

До цієї групи злочинів також належали т. зв. посадові злочини, до яких, наприклад, в Індії відносилися: хабарництво службовців царя, їх зловживання, складання помил­кових наказів та ін. У Китаї ще в давнину була введена та стала традиційною відпові­дальність вищестоячих і нижчестоячих товаришів чиновника, що здійснив помилку або провину по службі. В III ст. до н. е. введено і відповідальність чиновників, які знали про вину свого колеги і не донесли на нього.

Суворо каралися і ті, які чинили релігійні злочини. У євреїв найтяжчим злочином вважалося пряме порушення заповідей. До таких були віднесені: створення богів-кумирів, лихослів' я на адресу родичів, порушення польової межі, мінливий суд, пере­любство з рідними, твариноложество і гріховні сексуальні дії, таємне вбивство і найма­не вбивство. Всі ці види злочинних дій (конкретні злочини могли бути більш різнома­нітними) однозначно каралися смертю.

¹⁹ Див.: Всеобщая история государства и права / Под ред. К. И. Батира. — М., 1999. — С. 57.

Схожим на давньоєврейське право в цій частині, було давньоіндійське право. Так, до великих гріхів Закони Ману відносять такі діяння, які спричиняли за собою ритуаль­ну нечистоту винного і необхідність тяжкого спокутування, зокрема, вбивство брахма­на, пияцтво, крадіжка, перелюбство з дружиною гуру (вчителя), а також співтовариство з таким грішником. їх наслідком було покарання аж до позбавлення всієї власності і вигнання з країни. Відповідне покарання покладалося за таке діяння, як ганьба богів і святинь тощо.

Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі

такого роду злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка, невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, по­милкові обвинувачення, наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу.

В Індії самим тяжким злочином вважалося вбивство брахмана, тілесні пошкоджен­ня розглядалися в контексті образи дією, до їх числа відносилися, наприклад, дотик, замахування, удар.

Одним з великих гріхів і тяжких злочинів було перелюбство. В Законах Ману нор­ми про перелюбство йдуть услід за вбивством. Всі, винні в перелюбстві (якому дається дуже широке тлумачення, що включає, зокрема, таємну бесіду з чужою дружиною, по­служливість, загравання з нею, дотик до її одягу і прикрас тощо. — Л. Б., С. Б.), підля­гають страті. Відмінностей між перелюбством і зґвалтуванням (позбавлення честі дів­чини проти її волі) не проводилося. Цей злочин спричиняв тілесне покарання, відрізання пальців, якщо злочинець був не рівний за становищем з потерпілим. Рівний за становищем звільнявся високим штрафом. Невірну дружину, «знахабнілу внаслідок знатності родичів», Закони Ману рекомендували зацьковувати собаками, а її коханця спалювати на розжареному залізному ложі. Карався чоловік за злочинне співжиття з ві­льною жінкою, при цьому враховувалося її соціальний стан і чи охоронялася вона. Як­що шудра мав співжиття з жінкою з вищої варни, він підлягав кастрації.

Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у приватних осіб, за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася власність палацу або храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відноси­лися зняття з раба його знаків рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця, пошкодження і знищення чужого майна, зокрема, затоплення через недбайливість чу­жого поля водою зі свого арику або дамби, потрава поля худобою тощо. У давньоіндій­ському праві майнові злочини: крадіжка, грабіж розглядалися як однопорядкові явища із злочинами проти особи, наклепом, перелюбством, бо майно в правосвідомості старо­давнього індуса було немов би продовженням особистості, нерозривно пов'язане з нею.

Також були відомі злочини проти сім'ї, сімейних устоїв. Суворо каралися: вбивст­во батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами Хаммурапі — це кро­возмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка, зґвалтування, викрадення і під­міна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення заміжньої жінки тощо. У Китаї, відповідно до канонів конфуціанської моралі, виділялися такі злочини, як не­повага до батька, до старших у сім'ї. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було відрубати руку.

В окрему групу можна виділити воєнні злочини. У тому ж Китаї суворо карався воїн, що не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну і т. д.

В Індії були злочини, направлені проти самої системи варн. Жорстокого покарання зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, людина нижчої варни, яка насмілюва­лась зайняти місце поруч з представником вищої варни.