Право власності

Французька революція створила нові класи власників: буржуазію та селянство, пра­вове становище яких був покликаний врегулювати Цивільний кодекс Наполеона. Він скасував розходження між майном родовим і набутим, заборонив субституції, оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власністю, дозволив таємний обмін не­рухомим майном.

Головним інститутом речового права було право власності, що в Кодексі визнача­ється як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш необмеженим по­рядком, аби це не призводило до такого використання, яке заборонялось законами та установами». Згідно з доктриною Кодексу, власність мала: 1) абсолютний характер (права власника практично нічим не обмежувались, а допускалися лише закріплені за­коном обмеження); 2) визнавалась недоторканість і невідчужуваність власності; 3) широке розуміння режиму власності.

Проголошення абсолютного, вільного права власності свідчить про суто буржуаз­ний характер кодексу, котрий утілює революційні уявлення про право власності. Він виділяє три види власності залежно від суб' єктів права: 1) індивідуальна; 2) дер­жавна або суспільна; 3) общинно-комунальна. Більша увага була приділена приват­ній власності.

Усі речі поділялися на рухомі та нерухомі. Усього виділялося 4 групи речей: 1) власне нерухомість (земля, дім); 2) нерухомості, які належать за призначенням (меб­лі, худоба тощо); 3) інші рухомі речі; 4) особливо цінні рухомі речі (гроші, коштовнос­ті, приватні папери, колекції тощо).

Крім права власності, Кодекс Наполеона визначає й інші речові права: право на чу­жі речі (узуфрукт, проживання в чужому будинку, сервітути, право застави), право на володіння, право на утримання.

У XIX ст. положення кодексу про власність не зазнало практичних змін: серед но­вовведень слід зазначити Закон 1810 р., який встановлює, що розробка надр власника­ми земельних ділянок здійснюватися може лише з дозволу держави.

У 20-і роки XX ст. французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть котрої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймода-вець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендареві-підприємцю у продовженні договору оренди.

Розвиток процесу усуспільнення виробництва і сфери обігу мав своїм результатом і зміну самої концепції власності, що розглядається не тільки як право індивіда, але і як його соціальний обов 'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значен­ня індивідуальної приватної власності, натомість збільшується роль асоційованої та державної власності. Після другої світової війни сама держава виступає як найбільший власник, вкладник капіталу, підприємець.

!нститут речового права найбільш яскраво виражає сутність іншого цивільного ко­дексу — Німецького цивільного уложення. НЦУ поділяє всі речі на земельні ділянки та рухомі речі. Рухомістю вважається все, що не є земельною ділянкою і її приналежні­стю, міцно пов' язаною з ґрунтом. Німецьке Цивільне уложення чітко розрізняє право­вий режим рухомих і нерухомих речей, у ньому вперше вміщені численні положення про право власності на рухомі речі, зокрема, цінні папери, що пов' язано зі зростанням їх ролі в цивільному обігу.

Подібно до римського права класичної епохи і цивільних кодексів XVIII — поч. XIX ст., особливе речове право складало володіння, що визначалося як реалізація будь-ким свого панування над річчю. Крім того, Німецьке Цивільне уложення називає цілий ряд речових прав: право власності; користування чужими речами (земельні сервітути, особисті сервітути, узуфрукт, право забудови), право на отримання певної цінності з чужої речі (застава рухомості, іпотека нерухомості й ін.), право на придбання будь-якої речі (право переважної покупки, право полювання, рибного лову тощо).

Основним речовим правом є право власності. Німецьке Цивільне уложення, як і Кодекс Наполеона, не дає визначення цього речового права й розкриває його зміст у такий спосіб: «Власник речі може поводитися з річчю на свій розсуд і виключати інших від будь-якого впливу на неї». Це формулювання за своїм змістом, суттю близьке до поняття права власності у французькому праві: те ж широке панування особи над річ­чю, що виражається в можливості обходитися з нею на власний розсуд; та ж абсолютна влада над річчю, що дає власникові право усувати всіх інших осіб від впливу на річ. Таким чином, НЦУ, як і інші буржуазні кодификації, підкреслює початок свободи при­ватної власності.

Разом із тим НЦУ містить більшу кількість обмежень прав власника, ніж Кодекс Наполеона, що відповідає духові часу. Стосовно до права власності на рухомі речі ко­декс значних обмежень не має: основна увага приділяється формулюванню обмежень права власності на нерухомість.

Німецьке Цивільне уложення, як і французький кодекс, визнає власника земельної ділянки також власником надр землі й повітряного простору над ділянкою. Однак при цьому: по-перше, власник земельної ділянки зобов'язаний терпіти проникнення на його ділянку газу, пару, запаху, диму, кіптяви, тепла тощо, впливів на ділянку, що виходять з іншої ділянки, оскільки такий вплив не перевищує звичайних меж у цій місцевості; по-друге, обмежуються права земельного власника на надра й повітряний простір над ділянкою межами «інтересу власника».

Зміст цих положень є вираженням компромісу з метою подолання протиріч між по­міщиками і буржуазією. Інтереси юнкерства захищають також інші статті кодексу, зок­рема ті, які визначають порядок переходу права власності.

У ХХ ст. у сфері речового права відбулися деякі зміни. Вони торкнулися насампе­ред самого визначення права власності. «Власність зобов'язує. Здійснення права влас­ності повинно служити водночас загальному благу», — говориться у Веймарській кон­ституції 1919 року. Основний закон ФРН 1949 р., закріплюючи у ст. 14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворив це положення Веймар-ської конституції, що свідчить про прояв основного напрямку розвитку права власності в Німеччині у XX ст., як і в інших розвинутих країнах світу, а саме його соціалізацію.

Інститут зобов'язань

Розвиток капіталістичних відносин зумовив значні зміни в зобов' язальному праві. Цивільний Кодекс Франції не дає загального поняття зобов'язання, але чітко форму­лює визначення договору: «Договір є угодою, за допомогою котрої одна або кілька осіб зобов' язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати щось, зробити щось, чи не робити чогось». Поняття предмета договору збігається з поняттям предмета зобов' язання. Зміст зобов' язання у французькому праві цілком збігається з цим поняттям у римському праві.

Перелічуючи умови дійсності договорів, кодекс першим називає згоду сторін, що зобов'язуються. Згоду сторін французька доктрина розглядає як згоду воль (внутріш­нього психічного акту). І далі кодекс називає умови, за яких дійсної згоди немає: згода була дана внаслідок омани або отримана шляхом насильства чи обману.

Велику увагу кодекс приділяє згоді сторін, виходячи з принципу свободи договору. Французьке право надає приватним особам можливість встановлювати по суті справи будь-які правовідносини, що не суперечать законові. Буржуазне право містить лише нечисленні заборони, які ставлять межу свободі договірних відносин, і найголовнішими з цих заборон є норми кримінального права.

Другий важливий принцип, на якому будуються договірні відносини, сформульова­ний у ЦК Наполеона — це принцип непорушності договору. Таким чином, договір установлює безумовну зв' язаність контрагентів: одностороннє порушення договору ви­кликає відповідальність порушника, котрий повинен сплатити всі збитки. Разом із тим Кодекс допускає можливість зміни умов договору і встановлення таких обов' язків сто­рін, що не відбиті в самому тексті договору: суд може доповнити договір «умовами, що є звичайними, хоча б вони й не були виражені в договорі».

Окрім загальних положень договірного права, в кодексі передбачалися 8 типових і поширених договорів: продажу, обміну, найму речей, роботи, послуг, товариства, по­зики, збереження, договір імовірного прибутку, застава. При цьому найбільша кіль­кість статтей присвячена купівлі-продажу як договору, що має найважливіше значен­ня в буржуазному праві. Привертає увагу захищеність покупця через визнання такого інституту, як евікція речі, коли за явні недоліки речі, в наявності яких покупець міг переконатися сам, продавець не несе відповідальності, а за сховані зобов' язаний да­ти гарантію.

Договори традиційно є найбільш відомою формою виникнення зобов'язальних пра­вовідносин і за Німецьким Цивільним уложенням. На відміну від Кодексу Наполео-на, НЦУ не дає визначення договору. Однак, виходячи з його положень, можемо визна­чити суттєві риси договору: договір — це юридичний зв 'язок, встановлений між декількома особами; змістом договору може бути як позитивна дія, так і стримуван­ня від такої.

Договірні відносини, за НЦУ, будуються на принципі свободи договору. Надаючи приватним особам велику свободу щодо встановлення договірних зобов' язань, кодекс встановлює нечисленні законні умови їх дійсності. Коло осіб, здатних укласти договір, є ширшим, ніж у Кодексі Наполеона. Це обумовлено залученням до сфери капіталісти­чного виробництва значних прошарків населення (дітей, жінок). Цілком недієздатними кодекс Німеччини визнає лише осіб, котрі не досягли семирічного віку.

Характерною рисою НЦУ в питанні про обов' язкові умови дійсності договорів є ви­знання головного за значенням принципу — волевиявлення сторін (тобто зовнішнє ви­раження волі). Це пояснюється бажанням надати договірним зв' язкам стабільності. То­му заперечення угоди, зробленої під упливом обману, насильства, допускається лише протягом року, а під впливом омани — негайно. По закінченні тридцяти років запере­чування угоди виключається в будь-якому разі.

Німецьке Цивільне уложення допускає корегування принципу свободи договору за допомогою соціально-етичних критеріїв «доброї совісті», «доброго характеру». НЦУ прямо говорить про недійсність угоди, що суперечить «доброму характеру». Судовим органам надані широкі повноваження стосовно тлумачення договірних правовідносин, аж до визнання їх недійсними.

Певні особливості, властиві НЦУ в питанні регулювання договірних відносин, мож­на відзначити й при розгляді окремих понад 20 видів договорів.

Особливістю НЦУ є існування абстрактних зобов' язань, що не допускалися Ко­дексом Наполеона. Цей вид договору визначається як «договір, за яким боржник обі­цяє задоволення для того, щоб обіцянка послужила самостійною підставою зобов' я-зання». Таким чином, предметом договору є сама обіцянка, викладена в письмовій формі (наприклад, вексель, чек). Абстрактний характер цих договорів полягає в тому, що підстава укладення такого договору й видачі зобов' язання значення не має; обіцян­ка сплати боргу має зворотній характер, що допускає можливість переуступки таких зобов' язань. Поява абстрактних зобов' язань у кодексі стала поступкою законодавця великій буржуазії.

Крім договору, французьке та німецьке право знає й інші підстави виникнення зо­бов'язань. Це заподіяння шкоди — цивільний делікт (нанесення збитків, пов'язане з порушенням права). Основною ідеєю відповідальності за це в Цивільному Кодексі Франції та Німецькому Цивільному уложенні була винуватість. Той, хто наніс збитки, відповідав за делікт у випадку як прямої навмисної дії стосовно чужої речі або прав, так і у випадках необережності й непередбаченості.

Цивільний Кодекс Франції також встановлює, що зобов' язання може виникнути безпосередньо з закону у випадках, спеціально передбачених законом.

Протягом XIX ст. змін у регулювання зобов'язальних відносин майже не вносилося, чого не можна сказати про XX століття. Ускладнення сучасного соціально-господар­ського життя у світі зумовило важливі зміни в зобов' язальному праві. Окремі види зо-бов' язань багато в чому наповнювалися новим змістом, і це особливо помітно в дого­ворі: поява нових його видів, відхід від класичних принципів договору: свободи дого­вору, рівності сторін, незмінності договору.

Так відхід від принципу свободи договору виявився, як і в інших розвинутих краї­нах, у появі такої його форми, як договір приєднання, коли великі компанії отримували від держави в особі міністерств або інших уповноважених на це відомств права одно­стороннє складати формуляр або договір приєднання, що не міг бути змінений контра­гентом. Тим самим укладач формуляра опинявся у привілейованому становищі, і це зводило нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти зловживанням призвели до появи законодавства, спрямованого на захист інтересів осіб, які купували товари, брали послуги для особистого та сімейно­го використання. Французькі закони № 78-23 від 10.01.78 і № 83-660 від 21.07.83 про захист та інформацію споживачів продуктів і послуг передбачають контроль за змістом договорів за участю рядових громадян. Виявляються недійсними договірні умови, якщо вони дають невиправдані переваги постачальникові або продавцеві в роздрібній торгів­лі. Забороняються несумлінні форми реклами. I головне — продукти й послуги не по­винні заподіювати шкоди здоров'ю людей.

Державне регулювання економіки при всіх відмінностях у різних країнах стимулю­вало вторгнення адміністративного права в галузь панування цивільного права. У роки світових війн це виявилося в регулюванні цін на продукти першої необхідності, на су­часному етапі — це грошово-кредитне регулювання.

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поши­рення набули й адміністративні, де однією зі сторін виступає державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними ком­паніями з метою забезпечення визначених програм економічного розвитку, реалізації завдань щодо інвестицій, обсягу виробництва, створення додаткових робочих місць тощо.

У таких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному плані. Відповідні державні органи мають право контролювати хід виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати дого­вір. З іншого боку, контрагенти держави в адміністративних договорах можуть розра­ховувати на податкові знижки, пільгові кредити тощо.

Щодо принципу непорушності договору, то стала очевидною (надто ж у кризо­вих ситуаціях) неможливість виконання багатьох договорів, а відтак і потреба вре­гулювання цього явища. На відміну від англо-американської світової правової сім' ї, в континентальній, особливо у французькому праві відповідно до класичних рим­ських зразків, припускалося звільнення боржника від виконання зобов' язання в разі дії «нездоланної сили» — форс-мажорних обставин. Таким чином, суди мали визна­чену юридичну основу для відповідних рішень. Утім, припинення договору не зав­жди влаштовувало сторони, що частіше прагнули не до припинення договору, а ли­ше до зміни його умов. Оскільки суди не займаються внесенням змін у договори (виняток становлять суди Німеччини, за якими на підставі Німецького цивільного уложення визнається певною мірою право на перегляд умов договору відповідно до обставин, що змінилися) сторони стали самі вносити в договори умови, за якими вже почали виконуватися договори. Вони могли бути змінені в разі виникнення не­передбачених обставин. Здебільшого це стосується довгострокових, складних дого­ворів (будівництво заводів та інших великих об'єктів за участю багатьох субпідряд­ників тощо).

У XX ст. до НЦУ внесено ряд суттєвих змін, частина з яких була оформлена у ви­гляді додаткових статей, частина — у вигляді окремих законів та норм, доповнених шляхом правотворчості суддів, що особливо підсилилися у сфері приватного права. Так, у судах стало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відпові­дальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договір­ної відповідальності, котра розглядається як правовий засіб соціального захисту насе­лення. Передбачається відповідальність за недбалість при укладенні договору. Уже од­не відхилення від переговорів спричиняло обов' язок відшкодувати збитки. У 50-х рр. у межах суддівської правотворчості затвердилася практика, згідно з якою договори не повинні обмежувати права третіх осіб. Були переглянуті положення НЦУ про договір майнового, насамперед житлового наймання, що суттєво розширило права наймача. Унесені нові положення про зрівняння трудових прав чоловіків та жінок: у прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні.