4.2. Проста (унітарна) форма політико-територіального устрою

⁵⁰ Така федерація конституціоналістами визначається як симетрична на противагу асиметричним, де

суб'єкти федерації мають різний правовий статус.

Унітарна держава виникає передусім у Європі за часів абсолютизму, коли зміцніла за допомогою економічних можливостей нового буржуазного класу королівська влада, стала боротись проти феодальної роздробленості та партикуляризму. «Збір» усіх націо­нальних земель в межах єдиних кордонів, централізація державного апарату, прямий контроль над органами влади нижчестоящих територіальних одиниць (колишніх само­стійних феодальних земель) було зумовлено не тільки суб'єктивними потребами коро­ни відродити свою, колись могутню, владу, а новими буржуазними відносинами, котрі вимагали створення єдиного ринку та впровадження єдиного централізованого управ­ління на території усієї країни.

Саме в той час унітарна держава набуває своїх основних ознак:

• єдина територія, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, котрі не мають самостійності;

• єдина структура державного апарату, ланки котрого пов' язані між собою жорст­кою вертикальною ієрархією;

• єдине підданство та єдина державна символіка;

• єдина правова та судова системи;

• одноканальна система оподаткування.

У класичному своєму вигляді унітарна держава — це визначена в національних кор­донах держава, яка складається з різнорівневих політично несамостійних адмініст­ративно-територіальних одиниць, влада і населення котрих підпорядковується єдино­му владному центру.

На початковому етапі унітарна держава — це жорстко централізована держава, яка відрізняється від імперії, створеної на базі певного національно-територіального кон­гломерату, об' єднаного збройною силою, тільки тим, що її базою виступає мононаціо­нальна за характером територія, частини котрої згуртувалися навколо певного центру внаслідок насамперед зазначених вище об' єктивних причин. Упродовж кількох століть, майже до Другої світової війни, унітарна держава нагадує свою прародительку — централізовану державу періоду абсолютної монархії. Для унітаризму цього часу харак­терною є тенденція пристосування до потреб нового суспільства, яка знаходить своє за­кріплення насамперед у конституції, котра, будучи єдиною для всієї країни, певним чи­ном регламентує взаємовідносини між центральною владою і владою адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютиз­му давали про себе знати. Наражаючись на протидію, вони закономірно породжували тенденцію територіальної децентралізації влади, котра після Другої світової війни стає загальною і домінуючою. Яскравим прикладом цього є форми державно-територі­ального устрою Великобританії і Франції.

Історичні основи сучасного британського унітаризму

До розпаду колоніальної системи Великобританія мала форму державно-територіального устрою з «подвійним обличчям»: з одного боку, все королівство явля­ло собою колоніальну імперію, а з іншого — метрополія виступала як унітарна держа­ва. Як зазначалося, імперія як форма державно-територіального устрою, не узгоджуєть­ся з принципами громадянського суспільства, тому вона (у тому числі й у Велико­британії) прийшла до свого закономірного фіналу. Історія справжньої унітарної Вели­кобританії, по суті, й починається з 60-х рр. ХХ ст. Але великобританський унітаризм був дуже далеким від класичного, маючи свої особливості, обумовлені складним внут­рішнім державно-територіальним устроєм.

У територіальному відношенні Великобританія складається:

а) з Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії;

б) з «володінь корони» — островів Протоки (Ла-Манш) та острову Мен;

в) з залежних територій, що відділені від Великобританії океаном.

У свою чергу, саме Об'єднане Королівство складається з чотирьох історичних час­тини: Англії, Уельсу, Шотландії й Північної Ірландії, кожна з яких має офіціально об­межену власну територію, національно-культурні особливості, адміністративно-територіальний розподіл. Стосовно органів управління слід відзначити, що до 1972 р. їх мала тільки Північна Ірландія, зокрема парламент (Стормонт) і уряд. Проте ескалація дій з боку північноірландських терористів привела в цьому році до ліквідації органів влади й уведення прямого правління Лондоном, що триває й по сьогодні. Англія, Уельс і Шотландія таких владних органів не мали, але на референдумах, які проводилися в 1997—1999 рр., населення цих історичних частин проголосувало за їх створення.

У цьому плані пішли вперед інші складові території Великобританії — «володіння корони» та залежні території. З перших, наприклад, острів Мен має свій парламент — Тинвальд, що є одним з найстаріших у світі. Він складається з двох палат: верхньої (За­конодавча рада), до якої входять єпископ, прокурор (генерал-атторней), судді острова і 7 членів, що обираються іншою палатою; нижньої (Палата ключів, тобто ключових осіб острову), яка обирається населенням на 5 років і складається з 24 депутатів. Свої пар­ламенти, виконавчі та судові органи мають також острови Протоки, навіть крихітні. Ще більшу автономію мають так звані залежні території — колишні колонії, котрі, однак, не стали суверенними державами (Фолклендські острови та ще близько десяти остро­вів, Гібралтар). Вони мають свої парламенти, органи управління, деякі з них навіть свою валюту. Тобто до початку третього тисячоліття Великобританія стала максималь­ною мірою децентралізованою унітарною державою, котра, (ще раз підкреслимо) в умовах громадянського суспільства закономірно має наближатися до федерації.