Форма японської держави за Конституцією 1889 р.

Перша японська Конституція була октройована (дарована) особисто імператором 11.02.1889 р. і набула чинності з 01.04.1890 року. Цьому передувало створення комісії з підготовки конституції на чолі з графом Іто, котра їздила в Європу для ознайомлення з державним устроєм інших монархій. Найбільше враження на них справила Конституція Пруссії 1850 р., що й послужила зразком для Основного закону Японії.

За формою правління Японська держава стала дуалістичною монархією: виконавча влада зосереджувалася в руках монарха і напівфеодальних поміщиків, а законодавча — в руках ще не зміцнілої буржуазії.

Згідно з Конституцією, імператор, династія якого проголошувалася «вічною на всі часи», був главою держави і главою виконавчої влади. Він очолював збройні сили дер­жави, оголошував війну та укладав мирні договори, призначав на всі вищі посади в державі, надавав звання та титули, нагороджував орденами, пом' якшував вироки тощо. Особа імператора проголошувалася «священною й недоторканою», він не ніс ніякої відповідальності, оскільки всі «закони, імператорські укази та акти іншого роду, які стосуються державних справ», мали бути контрасигновані відповідним міністром.

Свою владу імператор здійснював за посередництвом міністрів, яких він сам при­значав та усував. Японський уряд, правовий статус котрого був коротко викладений у двох статтях (55, 56), навіть при обговоренні фінансових питань був незалежним від парламенту. У тих випадках, коли парламент не міг бути скликаний, уряд міг вирішува­ти ці питання шляхом видання імператорських указів (ст. 70). Якщо парламент не воту­вав запропонований урядом бюджет або бюджет не було складено, тоді урядові дозво­лялося використовувати бюджет попереднього року (ст. 71). Хоча парламент Японії в декількох випадках мав право виносити вотум недовіри урядові, останній, не будучи відповідальним перед парламентом, залишався при владі, оскільки призначався імпера­тором і звітував тільки йому. На відповідальність міністрів перед парламентом Консти­туція навіть не вказувала.

Законодавча влада була представлена двопалатним парламентом з нижньою Пала­тою депутатів і верхньою Палатою перів. До верхньої палати входили 3 категорії дові­чних перів (принци крові, князі, маркізи, а також призначувані імператором 125 осіб з «особливими заслугами перед монархією і державою») та три категорії перів, яких оби­рали терміном на 7 років (150 представників від графів, віконтів, баронів, 66 представ­ників від найбільших платників податків, 4 представники академії наук).

Палата депутатів обиралася населенням, котре мало активне виборче право. Таким правом володіли лише особи чоловічої статі не молодші 25 років, що сплачували не менш як 15 йєн прямого податку. У результаті в перших виборах взяло участь лише 1 % населення Японії. Депутати нижньої палати обиралися терміном на 4 роки.

Парламент скликався щороку. Він мав право: за ініціативою імператора розглядати й вирішувати питання про зміни в конституції; вносити власні та приймати на розгляд урядові законопроекти; уводити нові податки; розглядати на своїх засіданнях питання взаємовідносин Японії з іншими державами тощо.

Кожна з палат парламенту мала право законодавчої ініціативи, однак доля цієї ініці­ативи залежала від імператора, оскільки на нього покладалося затвердження законів

(фактично імператор володів правом абсолютного вета. — Л. Б., С. Б.) і подання вказі­вок щодо їх оприлюднення та виконання. Фактично парламент розглядав лише законо­проекти, що надходили з уряду. Рішення приймалися абсолютною більшістю голосів. Запроваджувалася депутатська недоторканість, депутатів не можна було притягувати до будь-якої відповідальності за свої виступи в парламенті.

На становищі парламенту позначалось існування позапарламентських інститутів: таємної ради, найближчих радників імператора та міністра-охоронця печатки, котрий навіть не входив до складу кабінету. Коротке й нечітке згадування було в Конституції лише про таємну раду, яка фактично набула такої сили, що її нерідко називали третьою палатою парламенту.

Форма державно-територіального устрою не знайшла закріплення в Конституції. Вона набула своїх рис задовго до прийняття Конституції: взаємовідносини між централь­ною та місцевою владами регулювалися головним чином указами імператора. Місцеві органи управління суворо підпорядковувалися центральним органам — уряду. Із зас­нуванням міністерства внутрішніх справ (1874 р.) контроль за місцевими органами управління покладено на це відомство.

На чолі префектур стояли губернатори, яких призначав голова кабінету за поданням міністра внутрішніх справ. Уся діяльність чиновників у Японії здійснювалася на основі особливих правил, що обумовлювали порядок несення цивільної служби. її принципа­ми були: сувора відповідальність усіх посадових осіб держави перед імператором, обі­ймання посади — після складання іспитів — шляхом призначення, встановлення суво­рої напіввійськової дисципліни в цивільній службі.

Форма політичного режиму визначалася розділом II «Про права та обов'язки під­даних». Конституція вперше визначила коло прав і свобод підданих: свободу вибору і зміни місця проживання; право на судове вирішення спірних питань; недоторканість особи, майна, листування і власності; свободу віросповідання, слова, друку, зборів і союзів; право на подання петицій. Встановлюючи, що власність кожного підданого Японії недоторкана, Конституція виступала гарантом розвитку вільних ринкових від­носин, скасування феодальних установлень у цій сфері. Однак застереження на зразок «встановлених законом меж», «відповідності законам», того, що права підданих «не можуть перешкоджати здійсненню тих повноважень, які має імператор під час війни, або у випадку національного лиха», вказували на обмеження де-юре встановленого Конституцією 1889 р. «демократичного режиму».

Еволюція форми японської держави (1905—1945рр.)

Незважаючи на проголошення буржуазно-демократичних свобод громадян, Консти­туція 1889 р. мала консервативну природу, зумовлену сильними позиціями військово-феодальних сил. Останні, по суті, стали на чолі військово-промислового комплексу, який завдяки швидкому розвиткові ринку й піднесенню промисловості поступово зміц­нювався. Це наклало певний відбиток на історію Японії першої половини ХХ ст., що відзначилася військово-експансіоністськими прагненями — війнами із сусідами, коло­ніальними захватами, участю в новому перерозподілові світу в союзі з нацистською Німеччиною і фашистською Італією.

Після русько-японської війни 1904—1905 рр. мілітаристський уряд Японії встанов­лює в 1905 р. свій протекторат над Кореєю, а в 1910 р. — анексує (приєднує силою) її. У 1918—1920 рр. здійснена інтервенція проти Радянської Росії на Далекому Сході, яка завершилася невдачею. У 1931 р. Японія окупує Маньчжурію, а в 1937 р. почалася вій­на з метою захоплення всього Китаю. Тобто за формою державно-територіального уст­рою Японія виходила за межі, визначені пореформеним законодавством унітарної дер­жави і перетворювалася на колоніальну імперію.

Значним відходом від закріплених у Конституції 1889 р. норм характеризувався по­літичний режим Японії після Першої світової війни. Якщо до початку 30-х років прав­лячі кола Японії змушені були поєднувати метод насильства в управлінні державою з методами лібералізму, реформ (виборчі реформи 1919 та 1925 рр. скасували майновий указ; у 1923 р. легалізовані реформістські профспілки), то надалі вони стають на шлях прямого терору й насильства, які завершуються встановленням у 1940 р. диктатури фашистсько-нацистського типу. І це не дивно, оскільки до цього року міцність «осі Берлін — Токіо — Рим» досягла, можна сказати, апогею, а досвід Німеччини та Італії з тоталітаризації державного і суспільного життя давав багатий матеріал для наслідуван­ня (копіювання).

У 1940 р. саморозпускаються всі буржуазні партії й організації, а також профспілки. Над пресою та радіо встановлюється жорстокий контроль. У березні 1941 р. був прийня­тий новий закон «Про небезпечні думки», який проголошував злочином всіляку діяль­ність, спрямовану на «зміну державної політики». Виданий того ж місяця закон «Про забезпечення національної оборони» передбачав каторжні роботи за поширення ідей, «що завдають шкоди суспільному спокою та порядку».

Xарактерно, що цей режим не був наслідком державного перевороту й не супровод­жувався значною перебудовою державного апарату: він був уведений конституційним урядом шляхом створення «нової політичної структури». Водночас не тільки зберіга­лася сильна монархічна влада, такі феодальні атрибути японської монархії, як Таємна рада, міністерство двору, але й досяг апогею той фанатичний культ імператора, наполе­гливо насаджуваний з активізацією мілітаристських, украй агресивних кіл. «Нова полі­тична структура», відображаючи монархо-профашистський режим в Японії, не була фашистською партією. Вона являла собою розвинену поліцейсько-бюрократичну ме­режу органів «руху допомоги трону» — від верховної «Асоціації допомоги трону» до сільських відділень руху.

На чолі «Асоціації допомоги трону» стояв прем' єр-міністр. Асоціація включала всю бюрократію, а через товариство резервістів — все войовництво. «Саморозпущені» бур­жуазно-політичні партії також були включені до складу «нової політичної структури» шляхом створення в 1942 р. «Політичної асоціації допомоги трону», котра об'єднала більшість депутатів парламенту й увесь актив партій. Жінки примусово об'єдналися в «Жіночу асоціацію оборони вітчизни». Замість профспілок було сформовано «Товарис­тво служіння батьківщині» на чолі з урядовими чиновниками.

В умовах існування «нової політичної структури» був посилений закон «Про охоро­ну порядку», який передбачав смертну кару. Запроваджувалася система тотального по­ліцейського стеження, з цією метою відроджувалася мережа таких середньовічних ін­ститутів, як сільські сусідські общини, котрі через місцеві відділення «Асоціації допо­моги трону» набули низки адміністративних та поліцейських функцій.

«Новій політичній структурі» відповідала «Нова економічна структура», яка слу­гувала тому, щоб повністю підкорити японську економіку завданням посилення війсь­кової могутності, готовності до війни. Відповідно до «нової економічної структури» в основних галузях промисловості, торгівлі й фінансах створювалися «контрольні асоці­ації», що примусово об' єднували всі підприємства тієї чи іншої галузі або району. На них покладалися контроль за виробництвом, сировиною, цінами, регулювання розподі­лу робочої сили тощо. Це практично призвело до встановлення військово-каторжного режиму праці для трудящих, позбавленню їх будь яких-прав, легальних можливостей обстоювати свої права.

У роки війни чітко проявилася тенденція до зрощування функцій адміністративного, поліцейського та військового апаратів. Посилення централізації місцевого управління супроводжувалося створенням надпрефектурних органів, очолюваних спочатку губер­наторами великих префектур, а потім генеральними комісарами, командувачами війсь­ками округів. Діяльність поліції підтримувалася військовою жандармерією, воєнізова­ними загонами, створюваними на зразок штурмових загонів нацистської Німеччини.

Як відомо, в результаті Другої світової війни, Японія досягла таких же «успіхів», як і її європейські союзники. Перемога держав антигітлерівської коаліції у війні на Дале­кому Сході призвела до беззаперечної капітуляції Японії та її тимчасової окупації аме­риканськими військами. Головні напрямки діяльності знов створеного японського уря­ду були обумовлені Потсдамською декларацією 1945 р., яка передбачала знищення японського мілітаризму, ліквідацію влади великих монополій (дзайбацу), покарання військових злочинців, розпуск збройних сил та заборону існування військової промис­ловості, демократизацію всього суспільно-політичного життя держави.