Декларація прав людини і громадянина (26 серпня 1789 р.)

Представники французького народу, які складають Національні збори, беручи до уваги, що незнання, забуття або зневаження прав людини є єдиними причинами суспі­льних лих і псування уряду, вирішили відновити в урочистій декларації природні, не-відчужувані, невіддільні і священні права людини з тим, щоб ця декларація, будучи по­стійно перед усіма членами суспільного організму, безперервно нагадувала їм їх права та їх обов' язки; щоб дії законодавчої і виконавчої влади, будучи щохвилинно порівню­вані з метою будь-якого політичного встановлення, були через це більш шановані; щоб вимоги громадян, засновані віднині на простих і безспірних принципах, зверталися завжди до підтримання конституції й до загального щастя.

З огляду на це Національні збори визнають та оголошують перед лицем заступницт­вом верховної істоти такі права людини і громадянина:

1. Люди народжуються вільними та рівними у правах. Суспільні відмінності можуть ґрунтуватися тільки на загальній користі.

2. Метою будь-якого політичного союзу є збереження природних та невід'ємних прав людини. Права ці: свобода, власність, безпека та опір гнобленню.

1. Джерело всієї верховної влади завжди є в нації. Ніяка установа, ніяка особа не може здійснювати влади, що не походить прямо від нації.

3. Свобода полягає у праві робити все, що не шкодить іншому; таким чином, здійс­нення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, котрі забезпе­чують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути визначені тільки законом.

4. Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Усе, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, чого закон не приписує.

5. Закон є виразником загальної волі. Усі громадяни мають право особисто або че­рез представників брати участь у виданні законів. Закон мусить бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає. Через те, що всі громадяни перед ним рівні, вони повинні однаково допускатися до всіх занять, місць, громадських посад залежно від їх здібностей без будь-яких відмінностей, крім відмінності в їх доброчин-ностях і талантах.

6. Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше, як у випадках, визначених законом, і за приписаними ним формами. Ті, хто випрошує, від­дає, виконує або примушує виконувати свавільні накази, підлягають карі; але кожен громадянин, викликаний або взятий законно, повинен негайно коритися; чинячи опір, він стає винним.

7. Закон повинен встановлювати тільки суворо й очевидно необхідні кари; ніхто не може бути покараний інакше, як з огляду на закон, встановлений та оприлюднений до скоєння злочину й законно застосований.

8. Через те, що кожна людина вважається невинною до того часу, поки її не оголо­сять винною, в разі необхідності її арешту будь-яка суворість, котра не є необхідною для забезпечення (за судом) її особи, повинна суворо каратися законом.

10. Ніхто не повинен бути занепокоєний за свої переконання, навіть релігійні, якщо їх прояви не порушують громадською ладу, встановленого законом.

11. Вільний обмін думками та переконаннями є одним із найцінніших прав людини, відтак кожен громадянин може вільно говорити, писати, друкувати за умови відповіда­льності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом.

12. Для гарантії прав людини і громадянина потрібна публічна сила; таким чином, ця сила встановлена для загальної користі, а не для приватної вигоди тих, кому вона доручена.

13. Для утримання громадської сили і для витрат щодо управління необхідне зага­льне оподаткування; податки повинні бути розподілені рівномірно між громадянами відповідно до їх засобів.

14. Усі громадяни мають право особисто через своїх представників визначати необхід­ність громадських податків, вільно на них погоджуватися, стежити за їх уживанням, встано­влювати їх розмір, спосіб оподаткування, стягнення і термін, на який вони встановлюються.

15. Суспільство має право вимагати звіт у кожної службової особи своєї адміністрації.

16. Кожне суспільство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлено роз­поділ влади, не має конституції.

17. Через те, що власність є непорушним і священним правом, ніхто не може бути її позбавлений, крім тих випадків, коли того явно вимагає суспільна необхідність, закон­но засвідчена, і за умов справедливого й попереднього відшкодування.

Документ № 5