2.2. Право Туреччини Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. Засади сучасного цивільного права Туреччини формува­лися, починаючи з 1926 р., під впливом швейцарський Цивільний кодексу і частково — швейцарський Зобов' язальний кодексу (у редакції 1911 р.). Вибір саме швейцарського цивільного законодавства був обумовлений його загальновизнаною високою якістю, а також (почасти) суб' єктивними факторами (тодішній турецький міністр юстиції вивчав право у Швейцарії).

Уведення швейцарського Цивільного кодексу призвело до різкого розриву з тради­ційними мусульманськими уявленнями про сімейне і спадкоємне право. Нове законо­давство заперечувало багатошлюбність, однобічне розірвання шлюбу чоловіком, нерів­ний розподіл спадщини між синами й дочками померлого. У такий спосіб, пориваючи певним чином з віковими традиціями ісламського звичаєвого права, якого не торкнули­ся законодавчі реформи останнього султана Османської імперії, законодавець мав на­мір радикально модернізувати турецьке суспільство.

При рецепції швейцарського Цивільного кодексу до нього все-таки були внесені де­які важливі зміни, що враховували місцеві особливості: розширені підстави розлучен­ня, як законний встановлено режим роздільності майна чоловіків тощо. Проте ЦК дуже важко сприймався населенням і був згодом суттєво підправлений законодавцем та су­довою практикою. Найбільші труднощі виникли у сфері сімейного права. Наприклад, коли, згідно з новим ЦК 1926 р., став обов'язковим цивільний шлюб, селяни й основна частина міського населення продовжували залишатися вірними традиційному релігій­ному шлюбному обрядові. У результаті число дітей, котрі, відповідно до писаного пра­ва, вважалися позашлюбними, а в очах населення лишалися законнонародженими, збі­льшилося настільки, що довелося шляхом прийняття ряду спеціальних законів (1933, 1945, 1950, 1956, 1965 рр.) визнати їх народженими у шлюбі. Союз їх батьків визнавав­ся шлюбом, якщо обидві сторони були поза офіційним шлюбом на момент видання за­кону.

Цивільний процесуальний кодекс являв собою рецепцію ЦПК швейцарського кан­тону КеисЬаІеі. У подальшому до нього вносилися численні зміни.

Торгове право. Незважаючи на рецепцію ЦК Швейцарії, турецькі законодавці ви­рішили за прикладом більшості країн континентальної Європи присвятити торговому праву окрему кодификацію. Торговий кодекс був уведений двома книгами: перша у 1926, друга — у 1929 рр., діяв до сер.1950-х років. Новий Торгівельний кодекс 1956 р. по суті являє собою нову редакцію ТК 1926 р. (набув чинності з 1 січня 1957 р.), який, згідно з його першою статтею, є складовою частиною Цивільного кодексу. Він склада­ється зі вступу, п' яти частин і заключних положень. Частина перша дає визначення підприємця (торговця), містить положення про торговий реєстр, торгове ім' я, несум­лінну конкуренцію, ведення торгових книг, комерційне представництво; частина друга стосується торгових компаній, третя включає правила про комерційні документи (у то­му числі векселя, чеки, товаророзпорядчі документи); частина четверта присвячена тор­говому мореплаванню; п' ята — страхуванню.

Трудове право. Процес вестернізації торкнувся і трудового права, що формувалося поза мусульманськими традиціями, згори, з ініціативи сил, зацікавлених у перетворенні Туреччини на суспільство «західного типу». При цьому прийняття відповідних законів часом передувало формуванню умов для їх реалізації; розвиток законодавства випере­джала соціальна еволюція, що викликало необхідність його змін, котрі мають на меті пристосувати його до національних традицій і особливостей.

Сформоване в Туреччині трудове право близьке за своїми формальними характерис­тиками континентальним європейським зразкам. Головним його джерелом є Конститу­ція, відповідно до якої держава бере на себе зобов' язання забезпечити кожному справе­дливу частку в національному прибутку, ліквідувати економічну та соціальну нерів­ність і надати особливого захисту економічно слабким особам. Кожен має право на працю і свободу, укладати трудовий договір у будь-якій обраній сфері суспільного життя; право відмовитися від роботи, що не відповідає вікові, стану здоров' я чи статі; проголошено право працівників і роботодавців створювати асоціації, укладати колек­тивні договори; право працівників на страйк, а роботодавців — на локаут; держава зо-бов' язується приймати адекватні економічні, соціальні й фінансові заходи для захисту інтересів працівників, для забезпечення справедливої заробітної плати, достатньої для пристойного існування. Доповнюють у цій частині Конституцію Туреччини закони: про працю (1971 р.), про працю моряків (1967 р.), про працю журналістів (1953 р.), про профспілки (1983 р.), про колективні договори, страйки й локаути (1983 р.), про трудові суди (1950 р.) тощо.

Специфіка турецького трудового права полягає у встановленні державної монополії на діяльність з питань трудового посередництва, заборони приватних бірж праці і в більш низькому, ніж у Західній Європі, рівні правових гарантій умов та охорони праці. Закон закріплює однаковий статус за профспілками працівників і профспілками під­приємців. Закон гарантує профспілковий плюралізм, однак як працівникові, так і під­приємцю заборонено бути членом більш ніж однієї профспілки.