Інститут спадкування

Характерною відмінністю англійського спадкоємного права є повна свобода заповіту. Будь-яка особа, досягши 21 року, могла заповідати своє майно кому завгодно, і найближчі родичі при наявності заповіту не мали права на отримання будь-якої частки майна.

Щодо спадкування за законом були встановлені різні правила для спадкування зе­мельної власності і для спадкування іншого майна.

Своєрідним є механізм спадкоємного правонаступництва: права й обов' язки, що на­лежали спадкодавцеві, переходять спочатку до посередника. Ним є голова відповідного суду, від якого права переходять до призначуваного судом «особистого представника». Останній здійснює визначену процедуру («адміністрування спадщини»), після чого пе­редає спадкоємцям права, котрими він володіє.

У США правила спадкування дещо схожі з англійським правом. Практично у всіх штатах допускається спадкування як за законом, так і за заповітом. Стосовно до неве­ликих за сумою спадщин найчастіше діють спрощені правила, а щодо великих — судо­вий контроль за вирішенням питання про перехід майна і про управління ним, який здійснюється або виконавцем заповіту, або «особистим представником», або іншими призначуваними судом особами. У багатьох штатах закон передбачає особливе забез­печення прав в разі смерті одного з подружжя.

У ХХ ст. основні зміни у праві спадкування у країнах англо-американської правової сім' ї зводилися до таких положень:

а) уведення одноманітного порядку спадкування як для нерухомого, так і для рухо- мого майна;

б) скасування права першорядності при спадкуванні нерухомого майна і з перева- жанням осіб чоловічої статі при спадкуванні;

в) полегшення становища одного з подружжя в разі смерті іншого;

г) допуск позашлюбних дітей до спадкування.

При всіх генетичних зв' язках і структурній подібності англійського та американ­ського права останнє в ході історичного розвитку, як ми могли побачити, набуло своє­рідних і навіть унікальних рис. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали середньовічне походження (у сфері земельної власності, спадкування тощо). Крім того, в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), що були орієнтовані на саморегулюючі сили в еконо­міці. Усе це дає підстави для узагальненої характеристики основних цивільно-правових інститутів країн англо-американської світової правової сім' ї.

3.2. Основні інститути цивільного права країн континентальної правової сім'ї Суб'єкти цивільного права

В основу визначення суб'єктів цивільного права у країнах континентальної світової правової сім' ї було покладено основоположний принцип нового буржуазного права — принцип юридичної рівності. Він знайшов своє закріплення в перших кодексах цивіль­ного буржуазного права. Так, у французькому Цивільному кодексі було встановлено, що будь-який француз користується цивільними правами, здійснення котрих не зале­жить від якості громадянина. Але рівність правоздатності не можна вважати абсолют­ною, вона була відповідною своєму часові: правоздатність жінки обмежувалася сімей­ним правом і значно більшими можливостями чоловіків бути учасниками майнового обігу. Права іноземних громадян були відмінні від прав, що їх мали французи: вони ви­значалися конкретними угодами з тієї чи іншої сторони.

Цивільно-правова дієздатність наставала з 21 року. Після цього її обмеження були можливі лише у сфері сімейно-шлюбних відносин або внаслідок опіки. Передбачалась і можливість повного позбавлення дієздатності. Широкі повноваження в цьому були на­дані суду та родичам, що зробило таку опіку інститутом архаїчним і навіть реакційним у правовому розумінні.

Правовий статус фізичних осіб за Німецьким Цивільним уложенням мало чим відрі­знявся від французького: цивільна дієздатність наставала також з 21 року; суттєвих відмінностей між правовим статусом чоловіка і жінки, за винятком тих, що витікали з сімейно-шлюбного права, не передбачалося. Згідно зі Вступним законом, узаконення віку цивільної дієздатності поширювалося й на всі приватноправові відносини, пов' язані з земським правом.

Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце внаслідок душевної хво­роби, марнотратства або через ігнорування своїх сімейних та громадських обов' язків. Умовою для прояву своєї дієздатності була наявність точного місцезнаходження (місця постійного проживання або основного помешкання).

Протягом другої половини XIX ст. і надто ж у XX ст. у правовому статусі фізичних осіб країн континентальної правової сім' ї, як і загалом у світі, відбулися значні зміни, що характеризувалися його подальшою демократизацією. У галузі правоздатності за­тверджується рівність всіх громадян без відмінностей національності, статі, віроспові­дань перед цивільним законом: скасовуються майже всі обмеження в цивільній право­здатності заміжніх жінок, продовжується гуманізація інституту опіки та піклування.

Розвиток капіталістичних відносин поставив на порядок денний питання про ви­знання ще одного суб'єкта цивільно-правових відносин — юридичної особи.

Xарактерною рисою Цивільного кодексу Франції є невизнання юридичних осіб як суб' єктів цивільного права. Таке негативне ставлення до юридичних осіб пояснюється: нерозвиненістю капіталістичних відносин, коли індивідуальна підприємницька діяль­ність відігравала головну роль, а нечисленні торгові товариства діяли за правилами Тор­гового кодексу; страхом перед поновленням в цій формі феодальних установ і насампе­ред церковних.

На відміну від кодексу Наполеона, Німецьке Цивільне Уложення як суб'єкта циві­льного права визнає юридичну особу. Інститут юридичної особи виявився зручною фо­рмою вираження процесу концентрації капіталу, що набув поширення наприкінці XIX століття.

Німецьке цивільне уложення називає два види юридичних осіб: ферейни (товарист­ва, союзи) та установи.

Ферейни — це союзи осіб, пов 'язаних членськими правами та обов 'язками. Ці сою­зи можуть бути або господарськими (мають на меті прибутки), або негосподарськими (переслідують культурні, наукові й інші цілі). За законом, союзи для того, щоб бути правоздатними, повинні мати: 1) устав; 2) місце розташування; 3) правління.

Установи утворюються в силу волевиявлень приватних осіб, котрі виділяють для досягнення визначеної мети певне майно.

Німецьке Цивільне Уложення не визначає змісту правоздатності юридичних осіб: вона розуміється як така, що випливає з самого факту їх утворення. Тим самим Уло-ження визнає за юридичною особою дуже широку правоздатність. Разом із тим держава зберігає право контролю за діяльністю юридичних осіб і може позбавити їх правоздат­ності, якщо ця діяльність загрожує суспільним інтересам.

Серед суб'єктів цивільних правовідносин НЦУ називає неправоздатні товарист­ва — об'єднання, які, маючи окремі риси юридичних осіб, не відповідали всім встанов­леним для них вимогам і не визнавалися такими. Це були, як правило, різні робочі сою­зи, що їх законодавець не міг ігнорувати, але й не бажав визнати нарівні з буржуазними об' єднаннями. У результаті був створений інститут неправоздатного союзу, котрий діяв за правилами для договору товариства.

Цивільний кодекс Франції, як і Німецьке цивільне уложення, досить реалістично ві­добразив основні життєві умови буржуазного суспільства на конкретному історичному етапі. Але в подальшому, з розвитком самого суспільства, відбувалися зміни в законо­давстві, зокрема в законодавстві про юридичні особи, кількість і значення яких зроста­ло, що було обумовлено значним поширенням акціонерних товариств. Так, у Франції в 1930, 1940, 1965, 1985 роках були прийняті закони, які закріплювали існування това­риств і асоціацій., котрі за своїм юридичним статусом були близькі до германських го­сподарчих і негосподарчих союзів.

У 50-ті рр. ХХ ст. особливо суттєвих змін зазнав 9 титул третьої книги Цивільного Кодексу, який присвячено товариствам. Вони були зроблені під упливом відповідних положень про торгові товариства; тим самим відбулася певна комерціалізація цього ци­вільно-правового інституту. У 1978 році до Цивільного кодексу введено поняття юри­дичної особи, пов'язаного однак саме з товариствами. Останні, згідно зі ст. 1842, «ко­ристуються правами юридичної особи з часу їх реєстрації». Поряд зі спільними рисами у французькому та німецькому сучасному законодавстві про юридичні особи є й від­мінності, але непринципові. В основному домінує тенденція до уніфікації, що особливо виявилося в законодавстві стосовно найбільш поширених видів юридичних осіб приват­ного права — акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, імено­ваних у національних законах по-різному. Вони, проте, ґрунтуються здебільшого на ідентичних принципах.