2.3. Турецька республіка

Туреччина історію своєї сучасної державності починає з XIX ст., коли в надрах Ос­манської імперії стали народжуватися буржуазні відносини й утворюватися нові полі­тичні інститути. Перехід до них був обумовлений усебічною кризою, що охопила Туре­цький султанат на початку XIX століття. Нездатність держави протистояти зовнішньо­політичному та військовому тискові європейських держав і Росії, територіальний роз­пад імперії, внутрішня військова й адміністративна дезорганізація, різка правова нерів­ність мусульман та іновірського населення, інші причини вказували на необхідність проведення політичних змін.

Першою спробою здійснення таких перетворень стали реформи Селіма III (1789— 1807 рр.), спрямовані передусім на перебудову армії. Скинення Селіма III, нова невдала російсько-турецька війна й тимчасові поступки консервативним колам дещо загальму­вали процес реформ. Але згодом вони були продовжені: в 1826 р. був ліквідований ко­рпус яничар, 1831—1839 рр. — модернізована армія, в ці ж роки центральний уряд пе­ретворений на європейський зразок: великий візир став прем' єр-міністром, з' явилися кілька урядових рад, загалом склалася система міністерств.

Турецький султанат епохи «танзимату»

Вищезазначені та інші перетворення стали безпосередньою передумовою проведе­них протягом кількох десятиліть (1840—1870-і рр.) широких політико-правових ре­форм, що дали цьому періодові назву танзимат («реформи», «перетворення»). Перехід до танзимату став можливим завдяки зосередженню в османському уряді групи проєв-ропейськи налаштованих державних діячів. Лідером нового курсу виступив колишній посол імперії у Франції, міністр закордонних справ Мустафа Рашид-паша.

Зі сходженням на престол нового султана Абдул-Меджида програма Рашид-паші була схвалена вищими урядовими радами Порти, а потім, 3 листопада 1839 р., опри­люднена у вигляді державного маніфесту, що отримав назву Гюльханейський хатт-і-шериф. У маніфесті вперше в мусульмансько-східній традиції була висловлена ідея громадянської рівності й забезпечення природних прав людини. Найважливішими з природних прав проголошувалися: безпека життя, охорона честі й гідності, недотор­канність та охорона майна. У забезпеченні прав гарантувався справедливий суд з попе­реднім розслідуванням і процесуальними правами; особливо була декларована свобода власності. Проголошуючи відмову від феодальних привілеїв, громадянської нерівності і правової сваволі, маніфест установлював принципи нового державного й правового укладу імперії.

Після застою, пов'язаного з Кримською війною 1853—1856 рр., реформи були про­довжені. Принципи оновленого політичного курсу були заново проголошені в особли­вому султанському указі — хатт-і-хумаюне (18.04.1856 р.). Найважливішим нововве­денням цього указу було проголошення повної рівності мусульман і немусульман у політичних, особистих та майнових правах. Однак ці та інші політико-правові перетво­рення періоду танзимату, котрі нагадували перетворення пройденого вже в Європі ета­пу «освіченого абсолютизму», не могли задовольнити певну частину суспільства. Під упливом європейських держав (і на противагу своєму споконвічному суперникові — самодержавній Росії. — Л. Б., С. Б.) серед певних кіл Османської імперії зароджується рух за продовження реформ убік обмеження хоча й «освіченої», але все-таки абсолют­ної влади монарха конституційними рамками.

Носієм нових конституційних ідей у державній політиці став рух «нових османів», що виник у 1865 р. спочатку у вигляді таємного товариства. Навколо руху зосередилися політичні сили, які соціально виграли від реформ танзимату й мали підтримку в урядо­вих колах, у тому числі великого візира Мидхат-паші. Він, зокрема, вважав, що консти­туційна османська монархія краще зможе протистояти Російській імперії, спираючись на підтримку європейських держав.

У травні 1876 р. під час внутрішньополітичної кризи й народних виступів в імперії колишній монарх був скинутий з престолу. Новий султан Абдул^амід гарантував ви­дання конституції. Розроблена при активній участі Мидхат-паші, вона була оприлюд­нена 23 грудня 1876 року.

За Конституцією, Османську державу можна визначити як дуалістичну монархію, тобто різновид конституційної монархії, при якій у системі органів законодавчої й ви­конавчої влади домінують останні. На це вказувало насамперед те, що за главою дер­жави — султаном — зберігалися повноваження стосовно призначення уряду, а також усі його попередні релігійні та зовнішньополітичні прерогативи (виключні права). Він наділявся правом: призначення членів верхньої палати — Сенату; розпуску парламенту у випадку законопроектних розбіжностей з урядом; оголошення воєнного стану; обме­ження громадянських прав і свобод, включаючи право довільного висилання з країни «шкідливих для безпеки» підданих.

Передбачений Конституцією законодавчий орган — двопалатний парламент — був типовим для дуалістичної монархії, тобто слабким. Це було зумовлено обмеженим пе­реліком реальних повноважень, а також порядком його формування. Як уже зазначало­ся, верхня палата призначалася султаном, причому довічно, а нижня формувалася на основі виборчого права, яке було обмежене майновим та іншим цензами.

Конституція проголошувала за підданими султана громадянські права незалежно від віросповідання й національності — на особисту свободу, власність, право займатися будь-якою промисловою не забороненою законами діяльністю, свободу преси, право на обіймання будь-яких адміністративних посад.

Однак існування османської конституційної монархії виявилося нетривалим. Скли­каний на початку 1877 р. парламент зумовив затяту протидію з боку клерикально-палацевої опозиції й був розпущений. Новий парламент, обраний у червні 1877 р., та­кож не знайшов взаєморозуміння з султанським двором, котрий зберіг за собою всю повноту урядової влади. За обвинуваченням у змові була репресована значна частина «нових османів», серед яких і Мидхат-паша. Рух конституціоналізму з виключно наці­оналістичними відтінками став переживати кризу. У лютому 1878 р. новий парламент був остаточно розпущений, а Конституція 1876 р. припинила свою дію. В Османській імперії, що поступово підпадала під усе більший фінансовий тиск європейських дер­жав, знову встановилася абсолютна монархія й режим політичної диктатури, що отри­мав назву зюлюм («тиранія»).