§3. Основні інститути цивільного права

На відміну від інститутів державного (конституційного) права, цивільно-правові ін­ститути ведуть свій початок з давнини. Це знайшло відображення в попередній частині нашого посібника, присвяченій державі і праву епохи станово-кастового суспільства (відповідний матеріал викладено за логічною схемою: інститути власності, зобов' язань, шлюбно-сімейні інститути та інститути спадкування). Цивільне право нової епохи яв­ляє собою складний комплекс правових інститутів, поява і зміст яких були обумовлені більш різноманітними взаємовідносинами буржуазного суспільства. У цей час декотрі цивільно-правові інститути набувають самостійного значення, перетворюються в окре­мі галузі права, однак вони дуже тісно пов' язані з цивільним правом. Тому у викладен­ні пропонованого матеріалу ми вирішили зберегти попередню логіку посібника, висвіт­ливши в цьому параграфі цивільно-правові інститути, пов'язані з власністю, договорами, шлюбними відносинами та відносинами спадкування. У наступному ж пара­графі — коротко схарактеризуємо основні тенденції становлення й розвитку суміжних з цивільним правом галузей або інститутів.

3.1. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім'ї Суб'єкти цивільного права

Зміни у правовому становищі суб' єктів цивільного права в зарубіжних країнах, знач­ною мірою залежали від радикалізму перетворень, що відбувались унаслідок револю­ційних подій. Англо-американське право суб 'єктами цивільного права визнало як гро­мадян, так і юридичних осіб.

Фізична особа як суб'єкт цивільного права. Незважаючи на проголошення прин­ципу юридичної рівності, правоздатність деяких категорій фізичних осіб (заміжніх жі­нок, іноземців) була обмеженою. У США особливістю статусу фізичних осіб було те, що темношкіре населення, іменоване в Конституції 1787 р. «іншими особами», включ­но до громадянської війни 1864—1865 рр. взагалі не мало правосуб'єктності. У другій половині XIX — першій половині XX ст. формальне визволення негрів та надання їм прав громадянства ще не означало ліквідації їх дискримінаційного статусу (в тому чис­лі й у сфері майнового обігу). Відомим є рішення Верховного суду кінця XIX ст., кот­рий підтримав систему сегрегації білих і чорних на основі доктрини «роздільних, але рівних прав», до відкритого обмеження цивільної правосуб'єктності негрів. I тільки у другій половині XX ст. завдяки серії рішень Верховного суду США, що переглянув свою колишню позицію, а потім і деяким законам Конгресу про цивільні права (60— 70-і рр.) для американського суспільства проблема встановлення рівності темношкірих американців та реалізації ними цивільних (у тому числі майнових) прав в основному була вирішена.

Середина XX ст. характеризувалася подальшою демократизацією законодавства, спрямованого на пом' якшення обмежень, що не давали повною мірою «рівного захисту законів» (XIV поправка до Конституції), у тому числі в цивільному обігу для заміжніх жінок, іммігрантів. Був знижений також вік, з досягненням якого пов' язувалося набуття повної цивільної правоздатності і дієздатності.

Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Xарактерною рисою цивільного права нової епохи є поява юридичної особи як суб'єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа»: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Ген­ріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв' язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала компанії права корпорації та різні привілеї, пов' язані з увезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, розважливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випуску акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов' язок реєструвати акціонерні товари­ства, уведено попередню й остаточну відповідальність, вимогу позначати у статуті міс­це знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимагалося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайомлення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а піс­ля їх реєстрації існував обов' язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

В англійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема механізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію 1856 і 1857 рр., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх за­конів, несли на собі прагнення законодавців до заохочення приватної ініціативи. Анг­лійці одні з перших вдалися до таких нововведень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред' явника.

Досвід корпорацій як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визначенням Верховно­го Суду 1819 р., корпорація є «штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її існуванню».

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збіль­шення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фабрично-заводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозві­льного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний по­рядок.

В історії розвитку корпорацій у США чимала роль належить Верховному суду США, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлумачити закон, суди на­полегливо втілювали в життя політику держави, спрямовану на заохочення корпорати­вної форми виробництва. Це знайшло відображення й у спробах дати нові уявлення про корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому пре­цеденті «Дартмуд коледж проти Вудворда», корпорація розглядається як юридична особа, що «існує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперер­вного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на пев­ний термін, або безстроково, і діє як організація або окрема особа у справах, котрі від­носяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повноважень, покладених на та­ких осіб законом». Згідно з правовою доктриною американській корпорації були при­таманні 5 «критеріїв»:

1. статус юридичної особи;

2. обмежена відповідальність;

3. безстроковість існування;

4. вільна передача акцій;

5. централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополізму. Це змусило американських економістів та юристів «винайти» антимонопольне законодав­ство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., котрий з посиланням на норми загального права оголосив незакон­ними об' єднання, які переслідують ціль монополізувати міжштатну й зовнішню торгів­лю США. Закон Шермана, що залишається основою антитрестовського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клей-тона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

ХХ століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юридичну особу як організаційну структуру, що має насамперед власну правосуб' єктність і май­нову відокремленість. Зберігається розходження між юридичними особами приватного права та юридичними особами публічного права. До першого виду відносяться різні ба­нківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватни­ми особами, що на підставі юридичного акту визначають завдання організації, створю­ють її матеріальну базу. їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитивний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підпри­ємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі публічно-правового акту, що має імперативний характер. їм притаманна публічна природа постав­лених перед ними цілей, наявність владних правових повноважень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до такого. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають насамперед корпо­рації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприємницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є закон про підпри­ємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива ува­га, приділена в них акціонерному товариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду стали найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм «система участі», що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі ак­ціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об'єднання обирається його учасниками (акціоне-рами-засновниками), які володіють власною правосуб' єктністю, наділеною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов' язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капітал утворюються головним чи­ном за рахунок продажу випущених цінних паперів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов' язуються нести відповідальність за своїми обов' язками. У разі змен­шення основного капіталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступ­ному фінансовому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних розмірів.

У сучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх правовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об' єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

• іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу АТ, їх прізвище зазначене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєстраційній книзі;

• на пред 'явника — для пред'явлення таких акцій в обіг необхідна їх повна оплата, а в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще згода казначейства; пе­рехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

• привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіден­ду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

• звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, котрі є різновидом цінних паперів, випус­каються акціонерними товариствами і є борговими зобов' язаннями.

У зв'язку з комп 'ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенден­ція до їх «дематеріалізації». Замість випуску акцій за традиційною — документова­ною — формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам' яті комп' ютера. У США, наприклад, контроль за всіма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних паперів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства — його «анонімність» — власне ка­жучи, втрачає колишнє значення.

В останні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціальному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Великобританії товариство з обме­женою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвит­ку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться насамперед про державні підприємства. Організаційно-правове оформлення останніх різноманітне, проте найчастіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного під­приємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідальністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових сві­доцтв. Державні підприємства такої форми підлягають звичайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виня­ток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства виконують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та соціальні функції (напри­клад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі). Вони відповідальні за свою діяль­ність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв' язку з цим наділені правами комерційної організації. Як пра­вило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансової та юридичної автономії (це насамперед пошта, телеграф, засоби геліокосмічного зв'язку, порохові за­води й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціа­льна правоздатність такого роду підприємств, так само як і присутність приватного ка­піталу в названих сферах.