Китайська народна республіка (1949—1976 рр.)

На континенті після військових перемог народно-визвольної армії в червні 1949 р. розпочалися засідання підготовчого комітету зі скликання Політичної консультативної ради, до якої увійшли представники всіх демократичних партій та груп. Перша сесія Народної політичної консультативної ради Китаю відкрилася 21 вересня 1949 року. Се­сія прийняла Організаційний статут, Загальну програму і Закон про організацію Цент­рального народного уряду Китайської Народної Республіки. Рада обрала Центральний народний уряд (ЦУНР) КНР на чолі з Мао Цзедуном, водночас він обіймав також і по­сади голови Народно-революційної військової ради та Голови ЦК КПК. 1 жовтня 1949 р. було урочисто проголошено утворення Китайської Народної Республіки.

У країні почався період відновлювання, який, насамперед, ознаменувався затвер­дженням державно-територіальної єдності Китаю. Після майже піввікового періоду роздробленості та воєн у Китаї встановився мир, була утворена єдина адміністрація, зруйновані політичні й економічні бар' єри між окремими провінціями. До рук держави перейшла практично вся велика й середня промисловість, фінансова система, транс­порт, засоби зв' язку, торгівля, що поклало початок перебудові системи виробничих відносин у країні. У 1953 р. ЦК КПК оголосив про вступ китайського суспільства на шлях будівництва соціалізму.

13 січня 1953 р. ЦНУР КНР прийняв Постанову про скликання Загальнокитайських зборів народних представників та місцевих зборів народних представників. Були ство­рені комісії з розробки закону про вибори й Конституцію КНР. Закон передбачав об­рання вищого органу влади — Загальнокитайського з' їзду народних представників, кот­рий мав прийняти Конституцію. Перші в історії країни загальні вибори в демократичні органи влади — збори народних представників — відбулися в 1953—1954 роках.

15 вересня 1954 р., в Пекіні зібралася перша сесія ВЗНП, яка 20 вересня прийняла Конституцію КНР. Згідно з Конституцією, були внесені значні зміни до структури державних органів республіки. КНР визначалась як держава народної демократії, в кот­рій влада «належить народові й уособлюється Загальнокитайськими зборами народних представників та місцевими зборами народних представників» (ст.2). Конституція про­голошувала рівність громадян перед законом і національне рівноправ' я, а також гаран­тії соціально-економічних та інших прав громадян. Окремо проголошувалися принципи здійснення правосуддя тільки судами, повноправної участі в судових процесах народ­них засідателів, незалежність суддів та підпорядкування їх тільки закону, гласність су­ду й забезпечення обвинуваченому права на захист.

Загальнокитайські збори народних представників (ВЗНП) ставали єдиним органом, який здійснював законодавчу владу. Значна самостійність була надана Постійному Ко­мітетові (ПК) ВЗНП. До системи вищих органів влади Конституцією було включено посаду Голови КНР, статус котрого виявився деякою модифікацією правового поло­ження голови ЦНУ.

За Конституцією Голова КНР представляв державу в міжнародних відносинах і очолював збройні сили як голова Державного Комітету оборони. До його обов' язків належало також скликання верховних державних нарад, які розробляли пропозиції «з найважливіших державних питань». Замість Адміністративної ради утворювалася Дер­жавна рада — центральний урядовий орган, у веденні якого були в повному обсязі всі галузі управління державою.

Після прийняття Конституції 1954 р. була сформована нова система державних ор­ганів, прийнята низка нормативних актів, якими приводилась у відповідність до Кон­ституції державна правова система. Однак цей процес мав перешкоди як об'єктивного, так і суб' єктивного характеру. Це стосувалося передусім до положення представниць­ких органів влади: законодавчі функції поступово переходили від ВЗНП до ПК ВЗНП, а влада на місцях — до виконавчих органів (народних комітетів). Керуючий склад цих органів майже завжди збігався зі складом партійних комітетів КПК.

У 1958 р. Мао Цзедун проголосив нову політику в галузі соціально-економічного й політичного будівництва, яка отримала найменування курсу «трьох прапорів» («гене­ральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни»). «Генеральна лінія» орієнтувала на форсований перехід до комунізму протягом декількох років. З цього моменту Мао Цзедун, отримавши перемогу над своїми супротивниками, розпочав побудову військо­во-бюрократичної диктатури. Керівництво у країні будувалося на багатоступеневій ієрархії, яка забезпечувала нічим не обмежену владу Мао: у статуті КПК він був назва­ний «вождем», а його ідеї — «теоретичною основою».

Відповідно до нових настанов був змінений адміністративний розподіл країни: про­вінція, округ, повіт, народна комуна, бригада. Влада на місцях здійснювалася через міс­цеві партійні органи. Хоча постійно звучали маоїстські заклики до «спрощення і здеше­влення» адміністративного апарату; процес цей не тільки не припинявся, але й значно посилювався, що призводило до розростання бюрократичного апарату. Таким чином, система влади і в маоїстському Китаї ґрунтувалася на традиційних конфуціанських принципах сильної центральної влади, непорушному авторитетові правителя, розгалу­женому бюрократичному апараті, спиранні на чиновництво, здійсненні механізму вла­ди через ганьбу — партійних чиновників (номенклатуру) тощо.

Але зі становленням культу особистості, коли Мао став претендувати на роль не тільки вождя всієї країни, але й головного ідеолога, чиї ідеї мали сприйматись як «вища істина», китайський керівник зустрів конкурента з боку Конфуція — «учителя десяти тисяч поколінь». Висловлення Мао стали зазнавати критики з боку опозиціонерів, які почали використовувати цитати Конфуція на противагу «вищій істині» Мао. Відбулося те, що завжди існувало в Китаї: протягом століть у середовищі китайської бюрократії апеляція до авторитету Конфуція при вирішенні складних політичних задач завжди бу­ла найбільш вагомим і незаперечним аргументом.

Посилення культу Мао Цзедуна викликало невдоволення в партії, і саме опозиція стала апелювати до авторитету Конфуція, щоб звинуватити голову Мао в порушенні основної його доктрини — турботи правителя про благо народу. З критикою виступили професор У Xань, маршал Пен Дехуай, головний редактор партійної газети «Женьмінь жибао» Ден Те. Критика «несправедливого правління» продовжувала поширюватися, її підтримали ряд вищих чиновників і простих працівників партійних органів.

У відповідь на це Мао Цзедун починає т. зв. «культурну революцію» (1966— 1976 рр.) за роки якої його прихильники розпочали кампанію тотальної «чистки» партії та органів народної влади від своїх супротивників. Однак проти Мао продовжували таємно поширювати висловлення Конфуція: цей рух очолив офіційний спадкоємець Мао Цзедуна — Лін Бяо. Останній, подібно до У Xаня і Ден Те, звертався не тільки до авторитету Конфуція, а й протиставляв маоїстській сваволі та насильству конфуціан-ську гуманність, культ знань, тобто використовував як аргументи в боротьбі з маоїзмом ті раціональні елементи вчення Конфуція, що міцно увійшли в повсякденну свідомість китайців.

Побачивши таку погрозу своєму авторитетові, Мао розпочав кампанію критики «Лін Бяо і Конфуція», яка тривала понад 3 роки (1972 — поч. 1975 рр.). Мао ставив на­самперед мету — викорінити зі свідомості народу ті конфуціанські ідеали, що були не­сумісні з його ідеалом правителя і людини. Маоїстських пропагандистів давно турбува­ла традиційна міцність сімейних зв' язків: шанобливість до батьків, повага до старшого за віком, інтереси родини завжди ставилися вище за особисті. Китайська родина («цзун цзу» — патронімія) протягом багатьох століть була тією нижчою соціальною організа­цією, що зберігала певну автономію від влади.

Похід проти Конфуція був задуманий у два етапи: на першому повинні були попра­цювати фахівці — історики й філософи, на другому — теоретики з народу й широкі ма­си. Своїми наслідками особливо відзначився другий етап кампанії — кінець 1973 — поч. 1974 рр., коли основними критиками Конфуція виступали широкі маси. У вищих навчальних закладах організовувалися спеціальні курси, що готували програми «крити­ки положень Конфуція». Робітники, селяни, студенти, кадрові працівники виступали на масових зборах і писали критичні статті. Спочатку Конфуція критикували за заклик до «збагачення народу», що не відповідало установці Мао «бідність — це добре», а в лю­тому 1974 р. його почали критикувати за гасло «у бідності є радість». Пекінська пропа­ганда затверджувала, що традиція «синівської шанобливості» перешкоджає відправ­ленню молоді в глухі райони, а конфуціанська мораль «не роби іншим того, чого собі не побажаєш» зводить нанівець «розгортання революційної критики в низах». Ці за­клики особливо неохоче сприймалися на селі, де селяни не підтримували ідеї про пра­вильність доносів дітей на батьків і навпаки. Тому традиційні сімейні зв'язки дуже за­важали маоїстським пропагандистам. Що стосується системи виховання, розробленої Конфуцієм, то її також критикували, затверджуючи, що головне — це відданість «лінії Мао», а інше не важливо.

У ході проведення кампанії в 1974 р. була зроблена спроба відмежувати «ідеї Мао Цзедуна» від конфуціанства, надавши їм значення традиції. Китайська пропаганда ви­ставляла Мао Цзедуна майже імператором, живим богом, вказівки та рішення котрого сприймались як «абсолютна істина». Як колись, перед початком важливої справи кита­єць просив ради й заступництва у предків, так тепер перед початком будь-якої роботи китаєць робив ритуал перед портретом Мао, читаючи витяги з його цитатника, «просив у нього вказівок».

«Культурна революція» призвела до серйозної деформації народної демократії в Китаї, що знайшло своє відображення в новій Конституції КНР 1975 року. Основний закон 1975 р. обмежив повноваження Всекитайських зборів Народних представників, зафіксував принцип призначення депутатів замість виборів, обмежив права національ­них меншин. Але щодо повного перевиховання народу, то можна відзначити, що на шляху Мао як охоронець національних цінностей стояла традиційна китайська родина. І, незважаючи на те, що частина населення (швидше за все дитячого і юнацького віку) потрапила під уплив антиконфуціанської пропаганди, викорінити ці традиції не вдало­ся. Про це свідчать події, які відбувалися після смерті Мао Цзедуна в 1976 р.