2.3. Основні інститути мусульманського права Цивільно-правові інститути

Право власності. Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним ак­том і не розглядалося як володіння.

Велика увага в мусульманському праві приділяється праву власності на землю, де розрізняються чотири категорії земельних володінь:

1) Священна земля, до якої відносилися:

а) хиджаз — землі, де, за легендою, жив Мухаммед. На цій землі заборонялося жи- ти «невірним» — людям іншої віри, а з проживаючих там мусульман стягалася десяти- на. Забороненим було полювання на тварин, ушкодження рослин тощо;

б) вакф — землі, передані мечетям, медрессе (духовним школам) і іншим організа- ціям на релігійні і добродійні цілі. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. Земля на правах вакфа знаходилася поза обі- гом; вона не могла бути ні продана, ні закладена, ні подарована, ні відчужена, крім тих випадків, коли знищувалася юридична особа, для якої був заснований вакф. Акт уста- новлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.

2) Державна земля. До неї належали:

а) володіння скинутих династій і значних земельних власників у завойованих ара- бами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;

б) землі, завойовані мусульманами в «священній війні» проти «невірних». Перемо- жених примушували до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для об- робки при умові сплати хараджу;

в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, завойовані му- сульманами і такі, що перейшли до переможців в силу того, що старі власники їх були убиті або втекли; землі, ніким не зайняті, зрошені;

г) землі, що знаходилися у володінні представників правлячих династій. Прибутки з цих земель надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного воло- діння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом власники закріплювали ці землі за собою юридично.

З другої половини VIII ст. в халіфаті з'явилося умовне землеволодіння — ікта. Це споріднене із західноєвропейським бенефіцієм тимчасове надання землі за службу. У міру розвитку феодальних відносин ці землі, так само як і інші земельні володіння, що знаходились у руках феодальної знаті, перетворювалися в приватну власність.

3. Землі, що знаходилися в приватній власності. До цієї групи належали землі, що могли відчужуватися їхніми власниками будь-яким засобом. Але приватна феодальна власність — мульк мала підпорядковане значення в порівнянні з державною власністю і широкого розповсюдження не набула.

4. Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався певний час у се­лян. Але їхні правителі захоплювали общинну землю у свою власність.

Зобов'язальне право. Система зобов'язань мусульманського права відрізняється високим рівнем розробленості. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті.

За шаріатом, крім релігійних зобов' язань, існує ряд зобов' язань, що виникають із договорів і заподіяння шкоди.

Зобов' язання з договорів поділяються на дві групи. Вирішальним моментом, що від­межовував одну групу договорів від іншої, була наявність або відсутність обов' язку пе­редати річ, що виступала предметом угоди. До першої групи договорів, пов'язаної з пе­редачею речі, відносяться договори міни, позики, наймання майна, купівлі-продажу. До другої — договори товариства, зберігання, доручення.

Низка цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняється від відповід­них договорів у римському праві. Але водночас вони мають специфічні особливості.

Договір купівлі-продажу не був консенсуальним, тому що при його укладенні потрі­бно було проголошення визначених формул подібно римській манципації.

При розміні грошей не припускалося одержання прибутку. Близькі до реальних (у римському праві. — Л. Б., С. Б.) договорів були салам і салаф — видача грошових зна­ків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корені, або з зобов' язанням виконати будь-яку роботу.

До договору позики примикає договір про переклад боргу в тих випадках, коли бор­жник сплачує свій борг за допомогою претензії, що він має до третьої особи (нагадує перекладний вексель).

Договір застави являє собою не забезпечення сплати боргу заставоутримувачу, а тільки служить засобом доказу того, що заставоутримувач зобов' язаний сплатити необ­хідну суму кредитору.

Що стосується умов недійсності договорів, то до них можна віднести насамперед відсутність добровільної згоди сторін, коли договори були укладені внаслідок обману, помилково або під примусом. Ці договори не тільки не признавалися дійсними, але і всі сплачені ними, видані на підставі цих договорів суми або речі мали бути повернуті.

У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відігравали положення ісламу, згідно з якими стягування відсотків і лихварство вважалося гріховним. Неза­конними також вважалися договори, що служили джерелом прибутків, які суперечили моральності, наприклад, спекуляція — іхтикар.

Сімейно-шлюбне право. В галузі сімейних відносин мусульманське право вихо­дить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чо­тирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць.

Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу. Жінка не виступає при укладенні шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядаєть­ся як предмет договору. Вона продається чоловікові за визначену суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік у свою чергу виплачував дружині визначену винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», з тюркської — «ка­лим») визначався залежно від соціального стану нареченого і нареченої, але не повинен бути менше 0,25 динара (близько одного золотого рубля). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і мала назву «мехрія».

За Кораном садак мав належати дружині, але фактично значна його частина повніс­тю передавалась батькові нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що склався в часи патріархату майже у всіх народів.

Згода на шлюб від жінки не була потрібною. В укладенні шлюбного договору вона не брала участі. Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка, повинна була уникати зустрічей зі сторонніми чоловіками, не показуватися в громадських місцях то­що. Чоловік міг застосовувати до неї тілесні покарання.

Розлучення — талок — за мусульманським правом залежало тільки від чоловіка, який не був зобов' язаний пояснювати причини, що спонукали його вимагати розлучення. Проте після розлучення чоловік повинен видати дружині аліменти на чотири місяці. Як­що в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється.

Після розлучення діти віддавалися під владу чоловіка і зберігали право успадкову­вати майно подружжя. Діти віддаються дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі був утримувати їх. З усього викладеного очевидно, що мусульманське право са­нкціонувало звичаї патріархального родового ладу, коли відновилися в сім' ї повно­владдя чоловіка і безправ'я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть рим­ське право, на ранній стадії його розвитку та європейське феодальне право.

Спадкове право. Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку пер­шого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна.

За мусульманським правом спадкування — ерє — визначається як переміщення майна власника до інших осіб після його смерті. Це переміщення розглядається як один із засобів придбання прав померлого, причому тільки одних прав, у той час як за євро­пейським правом спадок вважається сукупністю майнових прав і обов' язків, що зали­шилися після нього.

Таке розуміння юридичної природи спадку випливає з того, що за мусульманським правом зобов' язання нерозривно пов' язані з особистістю боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна мертвого необхідно очистити спадщину від боргів і інших зобов' язань юридичного і релігійного характеру. Таким чином, у спадок після погашення боргів і оплати витрат на похорон померлого надходить чистий актив.

Мусульманське право знає спадкування за законом і за заповітом. Право на спад­кування майна за законом поширюється на визначене коло фізичних і юридичних осіб:

1. на осіб, що знаходяться у кровному рідстві з мертвим;

2. на хазяїв рабів, що не мають спадкоємців, відпущених на волю;

3. на державу.

Родичі розділяються за такими лініями: а) прямі по спадній і висхідній лінії; б) родичі по боковій лінії.

Жінки, що знаходяться в кровному родстві зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках отримають половину частки спадщини чоловіків.

У спадкуванні майна подружжя тим, хто пережив, також різко виражена нерівно­правність чоловіків і жінок. Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а при наявності дітей — одну чверть. Дружина (або дружини) після смерті чоловіка одержує тільки чверть рухомого майна, а при наявності дітей — восьму частину.

Щодо спадкування за заповітом слід зазначити те, що заповідач міг розпоряджатися тільки однією третиною майна, у чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб він був повнолітнім, у здоровому розумі, мав право розпоря­джатися собою і майном, і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до чи­сла законних спадкоємців. Припускалися як письмові, так і усні заповіти. Для визнання дійсності заповіту необхідна була наявність двох благочестивих свідків.