2.3. Давньоєврейська державність

У безпосередній близькості від Вавилону виникла державність і в євреїв. Єврейські кочові племена з'явилися на землях історичної Палестини на початку II тис. до н. е., вийшовши через р. Євфрат. Приблизно в ХШ-ХЇЇ ст. до н. е., у період тимчасового ослаблення впливу Єгипту на держави Палестини і Фінікії, союз споріднених племен із загальною назвою Ізраїль витиснув і підпорядкував собі племена ханаанеїв, що жили там. У результаті асиміляції (мови були близькі) ізраїльський народ сформував загаль­ну осілу цивілізацію з землеробською культурою. У політичному відношенні це була стадія формування надобщинних владних структур. Союз племен управлявся радами родової знаті і так званими «суддями» — виборними вождями. Зберігалися племінні народні збори, але найбільше значення мало внутрішньообщинне управління із безза­перечною владою глави роду-клану.

У XI ст. до н. е. під впливом зовнішньої небезпеки з боку нових племен филистим-лян (звідси і грецька назва «Палестина» — Л. Б., С. Б.) ізраїльські общини і племена утворили єдину протодержаву. На зборах представників племен був обраний перший цар Ізраїлю — Саул. Надалі обрання (або загальнонародне затвердження) носія влади стало принципом ранньої державної організації.

Початок формування реальної державної організації визначається за часом правлін­ня спадкоємця Саула — царя Давида (кінець XI — поч. Х ст. до н. е.), коли з'явилася наймана армія, і особливо знаменитий біблійний мудрець цар Соломон (X ст. до н. е.). За часів його правління була встановлена тверда система державних податків, постійна армія, система державно-розподільного господарства.

У 928 р. до н. е. під впливом різних зовнішніх і внутрішніх чинників єдина староєв­рейська держава розпалася на два окремих царства: Ізраїльське, що об' єднало більшість із старих племен, із центром у м. Наблус, і Іудейське, із центром у Єрусалимі, де пра­вили нащадки царя Давида. У соціальному відношенні обидва царства були однотип­ними й еволюціонували в напрямку класового суспільства, але політичні традиції ста­родавньої державності виявилися недовговічними.

Наприкінці VIII ст. до н. е. Ізраїльське царство було завойовано Ассирією. Іудея, в свою чергу, на початку VI ст. до н. е., потрапила під владу Нововавилонського царст­ва — населення було виселено, почалися десятиліття так званого «вавилонського поло­ну». Пізніше політична спільність єврейського народу відновилася, але Палестина під­пала спочатку під владу персів, потім імперії Олександра Македонського і, нарешті, Римської імперії.

2.4. Стародавня Індія

Стародавня Індія — одна з колисок людської цивілізації — розташовувалася на пів­острові Індостан у міжріччі Інду і Гангу. Першими її жителями були дравіди, яких че­рез століття змінили численні племена, що відрізнялися один від одного укладом жит­тя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну з найдавніших світових цивілізацій. Мохенджо-Даро і Хараппа — два найбільших міста того часу — були сто­лицями політичних об' єднань. Джерела не дають достовірних знань про класову струк­туру і політичну організацію Хараппського суспільства, проте наявні свідчення дозво­ляють судити про його розшарування і розклад первіснообщинного ладу. У XVIII— XVII ст. до н. е. під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників Хараппа переживала період занепаду. Це пов'язують, у першу чергу, з приходом у серед. II тис. до н. е. арійських племен.

Період із середини II тис. до н. е. до першої половини I тис. до н. е., який одержав в історії назву ведичного, відзначений утворенням класового суспільства і держави. Зна­чні досягнення в галузі виробництва обумовили розшарування суспільства.

З посиленням соціальної нерівності раджа — військовий вождь племені, що ра­ніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, усе більш піднімався над плем' ям, підпорядковуючи собі органи племінного управління. За посаду раджі велася боро­тьба між представниками знатних і могутніх родів у племені. Згодом ця посада ста­ла спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що впливали на призначення царя. Поступово зі зборів одноплемінників вони ставали зборами знаті, наближених царя. Зменшення ролі народних зборів пов' язано з посиленням царської влади.

Органи племінної адміністрації поступово перетворювалися в державні органи. За­няття вищих посад у державній адміністрації було привілеєм рабовласницької знаті. Усе більшого значення набував пурохита — царський жрець, що виступав також аст­рологом, радником царя.

Племінна дружина поступово переростала в постійне військо на чолі з начальни­ком — сенапаті. Народ обкладався податками, які перетворилися з добровільного під­ношення вождю племені або дарунка богу, в жорстко фіксовану подать, яка сплачува­лася царю через спеціальних чиновників.

Так на базі родоплемінних колективів виникли державні утворення, звичайно неве­личкі за територією, які приймали форму монархій або республік.

Самою значною і сильною державою того часу була Магадха. Найвищої могутності вона досягла в Р/-Ш ст.ст. до н. е. при династії Маур'єв, що об'єднала під своєю вла­дою майже всю територію Індостану.

Магадхсько-Маурійська епоха розглядається як особливий етап в розвитку давньо­індійської державності. Це був період значних політичних подій. Створення об' єднаної індійської держави сприяло спілкуванню різноманітних народів, взаємодії їх культур, стиранню вузьких племінних рамок. В епоху Маур' єв були закладені основи багатьох державних інститутів, що одержали розвиток уже в наступний період.

У той же час імперія Маур' єв була конгломератом племен і народів, що стояли на різних ступенях розвитку. Незважаючи на сильну армію, міцний апарат управління, Маур'ям не вдалося зберегти єдність держави. В II ст. до н. е. Індія розпалася на безліч державних об' єднань.