Перша республіка та її модифікації

Жирондистська республіка. Цей вид республіки характеризувався наявністю двох основних органів влади: Національного Конвенту і Тимчасової виконавчої ради, що за­мінила усунутий уряд. У новій системі виконавчої влади відсутня посада глави держа­ви. Його функції були зосереджені в руках уряду. Очевидно, це відбулося за двома причинами: а) ще не було достатнього позитивного досвіду в цій сфері (пройшло усьо­го лише п' ять років після обрання президента в США. — Л. Б., С. Б.); б) існував т. зв. синдром «проти-єдиновладдя», обумовлений негативним досвідом правління монархів.

Утворена республіка проголошувалась єдиною й неподільною, що значно посилю­вало унітаризм у Франції. Для тих, хто замірявся на ці початки державно-політичного устрою, покаранням встановлювалася страта. Треба відзначити, що ця доля спіткала колишнього короля — Людовика XVI, котрий за вироком суду був страчений 21 січня 1793 року.

Паралельно з законодавчою діяльністю конвенту велася робота над новою консти­туцією. Вона супроводжувалася політичною боротьбою між жирондистами-респу-бліканцями і ліворадикальним крилом якобінців. Переможцями в цій боротьбі стали якобінці, які на початку червня 1793 р. змогли відтіснити з уряду і Конвент жирон­дистів.

На третьому етапі (2 червня 1793 р. — 27 липня 1794р.) з приходом до влади ши­рокого блоку революційно-демократичних сил — якобінців революційна боротьба до­сягла своєї кульмінації, завдяки чому були знищені самі корені феодальної системи, проведені глибокі демократичні перетворення, ліквідована погроза контрреволюційної інтервенції коаліції європейських держав та реставрації монархії. 24 червня 1793 р. бу­ла прийнята нова Конституція, в якій підтверджувалося встановлення республікансь­кого ладу у Франції. Форма правління цього періоду отримала назву якобінської респу­бліки.

Якобінська республіка. Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади як такий, що суперечив, на думку Ж.-Ж. Руссо, ідеї народного суверенітету, котрий ви­ступає як єдине ціле. Прагнення якобінців об' єднати представницькі органи з безпосе­редньою демократією знайшло відображення в тому, що обраний на один рік Законода­вчий корпус (Національні збори) з ряду найважливіших державних питань (криміналь­не, цивільне, фінансове законодавство) міг лише пропонувати закони. Набували вони чинності лише тоді, коли «ратифікувалися» на місцях у відповідному порядку (якщо одна десята частина первинних зборів у більшості департаментів через 40 днів після його розсилання не виступали проти нього. — Л. Б., С. Б). Національні збори зі списків, висунутих первинними департаментськими зборами, мали обирати Виконавчу раду з 24 чоловік, що була відповідальною перед ними. Передбачені конституцією нові органи влади, на практиці однак не були створені, що пояснювалося нестабільністю як внутрі­шньої, так і зовнішньої ситуації у країні.

Передбачена Конституцією 1793 р. специфічна форма правління французької дер­жави представляє певний інтерес. Але набагато цікавішим і за своїми наслідками до­сить повчальним для сьогодення є зміст політичного режиму, котрий за часів якобінсь­кого правління визначався «революційною практикою». У системі органів державної влади головне місце посідав Конвент, у межах якого, по суті, воєдино злилися законо­давча й урядова влада. Влада на місцях передавалася комісарам, яких призначав уряд. Діяльність уряду мала надзвичайний характер і підпорядкувалася менш суворим прави­лам. Зайнятий, головним чином, суспільною безпекою, він узагалі міг бути осторонь від права, оскільки всі дії урядовців визначалися революційною необхідністю. Ці принци­пи революційного уряду, котрі, на думку Робесп'єра, відрізнялися від конституційного, були сформульовані ним 25 грудня 1793 р. і стали фактично ідейно-політичною і прак­тичною програмою якобінського режиму, заснованого: 1) на диктатурі виконавчої вла­ди, що практично злилася з законодавчою; 2) на диктатурі однієї політичної течії — якобінців, що привласнили собі право тлумачити революційну необхідність.

Радикалізм політичної перебудови закономірно супроводжувався ліворадикальною соціальною політикою. У тих умовах вона мала частково утопічний, частково популіст­ський характер загравання з міськими низами, що поступово залишилися єдиною соці­альною опорою уряду і течії якобінців. Уряд здійснив серію примусових позик у бага­тих людей, що були замаскованою конфіскацією; увів тверді заходи для обмеження торгівлі, особливо продуктами першої необхідності (максимуми цін), трудову повин­ність, заборону на створення будь-яких робочих об' єднань і страйку.

Ця політика, що супроводжувалася утопічними на той час спробами соціальної пе­ребудови, закономірно приводила революційний уряд якобінців і Конвент до ізоляції. Подолання її насильницькими засобами, тим більше в умовах воєнного часу, закономір­но переростало у громадянську війну. В особливих умовах Франції кінця XVIII ст. ос­новною формою цієї війни стала політика відкритого терору, що обдумано проводився якобінцями та революційним урядом під приводом боротьби за нову мораль і «поряту­нок батьківщини».

Основним знаряддям цього терору стала нова революційна юстиція на чолі з над­звичайним кримінальним судом — Революційним трибуналом, що як міру покарання застосовував тільки страту. Декретом від 10 червня 1794 р. терористичній спрямовано­сті Ревтрибуналу була додана законна підстава. Відповідно до декрету, «революційний трибунал заснований для того, щоб карати ворогів народу». До них зараховували всіх, хто закликав до відновлення королівської влади, підтримував зносини з ворогами рес­публіки, поширював чутки проти влади, «послабляв чистоту революційних принципів» тощо.

Одночасно обвинувачення у ворожій діяльності розкололи і сам урядовий табір. Внутрішні чвари й терор остаточно ізолювали угруповання Робесп' єра, Сен-Жюста, Кутона від лівоцентристської частини Конвенту. Спираючись на зростаюче невдово­лення у країні, на зміцнілу армію, що стала реальною політичною силою під команду­ванням нових революційних генералів, центристи на чолі з Тальєном і Баррасом вчини­ли т. зв. термідоріанський переворот. Наприкінці липня [26—27 липня (8—9 термі­дора)] 1794 р. диктатура якобінців була ліквідована: Робесп'єр і його 22 найближчих соратники страчені. Велика Французька революція вступила в останній, четвертий етап свого розвитку.

Директоріальна республіка (1794—1799 рр.). Поразка якобінців, прихід до вла­ди термідоріанців суттєво видозмінили республіканську форму правління у Франції. За прийнятою в 1795 р. новою Конституцією, вищим органом законодавчої влади ставав Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат: верхньої — ради ста­рійшин і нижньої — ради п 'ятисот. Нижня палата складала законопроекти, які за­тверджувалися чи відхилялися радою старійшин. Члени Законодавчого корпусу оби­ралися виборщиками, якими могли бути особи, котрі досягли 25-річного віку, мали права громадянина та володіли майном, вартість якого була б не нижче заробітної плати робітника за 200 днів.

Виконавча влада доручалася Директорії у складі п' яти членів, що призначалися ра­дою старійшин з кандидатів, висунутих радою п' ятисот. Директорії належало право призначення міністрів, командуючих арміями та інших вищих посадових осіб. Щорічно Директорія поновлювалася одним членом. Головували в ній по черзі всі члени протя­гом трьох місяців.

Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Ди­ректорія, форму правління Франції цього періоду визначимо як директоріальну респу­бліку.

Консульська республіка (1799—1804 рр.). Директоріальна республіка виявилася недовговічною. Ситуація в державі склалася так, що термідоріанці опинилися між дво­ма конфронтуючими соціально-політичними силами: з одного боку, міські трудящі, які страждали від безробіття й загального триваючого погіршення рівня життя, а з іншо­го — дворянство, котре активізувала свої реакційні дії. Це змушувало термідоріанців боротися на два фронти: виступаючи проти народу, вони шукали підтримки правих; страх перед дворянською реакцією змушував їх іти на тимчасову угоду з лівим крилом демократів. «Політика гойдалки», як називали її сучасники, свідчила про внутрішню неміцність директоріальної республіки.

Свій політичний порятунок правлячі кола бачили насамперед у встановленні такої форми правління, за якої на чолі держави стояла б «сильна особистість», котра б за не­обхідністю могла захистити інтереси великих підприємців від правих та лівих з допо­могою навіть зброї. У стабілізації була зацікавлена і значна частина селянства, що пра­гнула зберегти придбану в ході революції землю.

Найбільшу підтримку й довіру одержав генерал Наполеон Бонапарт, котрий мав широку популярність завдяки перемогам, здобутим французькими військами під його командуванням (особливо в Італії та Єгипті).

У 1799 р. (9—10 листопада або 18—19 брюмера за республіканським календарем) Бонапарт за допомогою військ розігнав Законодавчий корпус, скасував Директорію й незабаром замінив конституцію 1795 р. новою Конституцією 1799 року.

Конституція заклала принципи нової влади: верховенство уряду й представниц­тво за плебісцитом, а також визначила її формальні атрибути. Останнє було зроб­лено з урахуванням досвіду римських часів: їх прихильником був Наполеон Бона-парт.

Уряд складався з 3-х консулів, обраних терміном на 10 років. Перший консул наді­лявся особливими повноваженнями: він здійснював виконавчу владу, призначав і змі­щав на власний розсуд міністрів, членів Державної ради, послів, генералів, вищих чи­новників місцевого управління, суддів. Йому належало право законодавчої ініціативи. Другий і третій консули мали дорадчі повноваження. Конституція призначила першим консулом Наполеона Бонапарта.

Як органи законодавчої влади засновувалися: Державна рада, Трибунат, Законода­вчий корпус та Охоронний сенат. Законопроекти могли пропонуватися тільки урядом, тобто першим консулом. Державна рада здійснювала редагування цих законопроектів. Трибунат їх обговорював. Законодавчий корпус приймав або відкидав їх цілком без дискусій. Охоронний сенат їх затверджував.

Змушені розглядати тільки те, що пропонувалося урядом, ці органи (жоден з них не мав самостійного значення) лише маскували єдиновладдя першого консула. Процедура їх формування ще більше підсилювала їх залежність від виконавчої влади. Члени Дер­жавної ради призначалися першим консулом. Охоронний сенат складався з довічно призначених членів (надалі вони обиралися самим Сенатом із кандидатів, висунутих першим консулом, Законодавчим корпусом і Трибунатом). Члени Законодавчого кор­пусу і Трибунату призначалися Сенатом.

Державний апарат формувався на виборчому праві, яке зазнало суттєвих змін. Усі чоловіки, котрі мали французьке громадянство, повинні були брати участь у виборах по комунах. Обранню підлягала ¹/₁₀ частина громадян комуни. Ці особи включалися до списку обраних по всіх комунах дистрик₁ту. Вони обирали зі свого складу наступну ¹/10 частину. Аналогічним чином обиралася ¹/10 частина за «департаментськими списками», і далі за «національним списком». Особи, включені до цих списків, призначалися ви­щими чиновниками на вакантні посади в державному апараті відповідного рівня (з ко­мунального списку на посади в комуні, з департаментського — в департаменті і т. д.). Така система ліквідувала всі прогресивні завоювання у сфері виборчого права часів ре­волюції. Вибори були фікцією, оскільки чиновники мали практично свободу вибору при призначенні на відповідні посади. Подібна система в цілому стала відома як «пред­ставництво за плебісцитом». З парламентським ладом було покінчено, мінімум демо­кратичних свобод, що ще залишалися, був знищений.

Через рік було скасовано виборне місцеве самоврядування: встановлювалася ієрар­хічна підпорядкованість усіх посадових осіб першому консулові. Процес централізації та бюрократизації державного апарату досяг свого логічного завершення.