3.2. Недемократичний режим

В інших країнах встановлювались антидемократичні режими, які набували різних форм — авторитарних або тоталітарних.

Авторитаризм. Історичним різновидом авторитаризму був бонапартизм — режим, що характеризується певними формами і методами здійснення особистої влади, що ви­никає в обстановці суспільної кризи. З політико-організаційної точки зору бонапартизм є режимом особистої влади в суспільстві з ворогуючими політичними угрупованнями і класами, який у своєму прагненні затвердитися спирається на підтримку армії й особис­тий авторитет правителя, котрий претендує на роль арбітра і посередника у взаєминах між ворогуючими політичними силами (партіями, рухами).

У конституційному плані режим бонапартизму характеризувався згортанням ролі республіканських (представницьких і виборних) установ влади і переходом до центра­лізованого управління з опорою на величезні загони цивільних, воєнних і поліцейських чиновників. За словами французького вченого М. Прело, «для Наполеона не існувало будь-яких наявних норм права, яким він вважав себе зобов' язаним коритися. Він не ра­хувався ні з розмежуванням компетенції, ні з формальностями. Як носій влади, як фак­тичний законодавець, він категорично ставив себе вище закону. Залишаючи часто сто­лицю у зв' язку з воєнними діями, він зовсім зневажав положеннями конституції чи просто порушував їх... Гарантії, надані судовим органам, постійно ігнорувалися. Мож­на сказати, що законність знаходилася в перманентній відпустці»⁴⁹.

Як режим цілеспрямованої владної й водночас ідеологічної активності бонапартизм відрізнявся підвищеною демагогічною активністю (популізмом) і прямими звертаннями за підтримкою до суспільної думки країни. Це звичайно знаходило вираження у прове­денні плебісцитів (голосування з конкретних пропозицій правителя). Термін «бонапар­тизм» має широке ходіння в політико-філософській і публіцистичній літературі і тенден­цію обростати (аж до теперішнього часу) найрізноманітнішими і часом несподіваними тлумаченнями. Наполеон і Луї Бонапарт були своєрідними республіканськими монар­хами французів. Однак уже феномен Бісмарка, «залізного» канцлера прусського монар­ха і будівничого німецької імперії, привніс у бонапартизм нові риси — риси твердої ви­конавчої влади в умовах конституційної монархії, що діє при наявності відомого партійного плюралізму. Багато нових елементів характеризують бонапартизм у XX ст., котрий географічно простирається далеко за межі Європи і найбільше асоціюється з військовими режимами в багатьох державах Арабського Сходу, Азії, Африки і Латин­ської Америки.

Тоталітаризм. Такий вид недемократичного режиму став чи не найяскравішим і водночас загальним явищем в історії ХХ ст. Пристосовуючись до умов окремих країн (Італія, Німеччина, Іспанія, Румунія, Угорщина — до Другої світової війни; соціалістичні країни — переважно після), він набував дещо специфічних форм, але суть його від цьо­го не мінялася.

Як видно з країн, історія держави і права яких безпосередньо висвітлюється у на­шому посібнику, тоталітарний режим певний час існував у Німеччині. Оскільки пря­мим наслідком встановленого там нацистського режиму стала найбільш кровопроли­тна в історії людства війна, то не зайвим буде ще раз звернутись до питання, як це сталося.

⁴⁹ Цит. за: Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебников для вузов. — М.: НОРМА, 2000. — С. 482—483.

Становлення нацизму в Німеччині безпосередньо пов'язане з ім'ям Адольфа Гітлера (Шикльгрубера). Його політична біографія починалася з того, що у вересні 1919 р. під номером 55 він був зачислений у ряди Німецької робітничої партії, котра незадовго до того була створена в Мюнхені. Шляхом інтриг Гітлер зумів очолити цю партію й пере­творити її на Націонал-соціалістську (звідси і назва нацистська — Л. Б., С. Б.) робіт­ничу партію Німеччини. Орієнтація партії була націонал-патріотичною і воєнно-реваншистською з елементами соціальної демагогії, що зумовило її поширення серед різних верств німецького народу.

Нова партія одразу взяла курс на перетворення в міцну масову організацію з широ­ким охопленням і впливом на масові аудиторії, швидко перетворившись на типову для тоталітарного режиму партію — суворо організовану та ієрархічно побудовану. Управ­ління партії будувалося за територіальним принципом. Усього нараховувалося 34 обла­сті (гау), що приблизно відповідали виборчим округам республіки, однак чотири з них були створені за межами Німеччини — в Австрії, Данцигу (Польща), Саарі (Франція) і Судетах (Чехія), де сильними були позиції німецьких громад. Гітлер сам призначав гау-ляйтерів і крейсляйтерів (начальників областей і округів). Первинні осередки та їх ке­рівники (целлянляйтери) групувалися у так звані блоки, які з метою завоювання під­тримки виборців особливим чином координували й контролювали діяльність масових громадських організацій — профспілкових, молодіжних, жіночих.

Економічна криза кінця 20-х рр. і значне погіршення внутрішньої обстановки (ко-румпованість держапарату, негнучкість і безпорадність парламентської влади в умовах посилення соціально-політичної кризи й занепаду моральності, а також масове безро­біття, що зросло в 1932 р. до 5 млн чоловік) сприяли підвищенню популярності нацист­ської пропаганди й політики. У вересні 1930 р. нацисти збирають у свою підтримку 6,5 млн голосів і стають другою за чисельністю фракцією парламенту. На виборах у пре­зиденти 1932 року А. Гітлер набрав 13,5 млн голосів (порівняно з Е. Тельманом, ліде­ром комуністів — 5 млн), що було серйозною заявою для подальшої політичної боротьби.

У листопаді 1932 р. відбулася секретна нарада промисловців і банкірів, котрі звер­нулися до президента Гінденбурга з закликом передати вождеві нацистів посаду канц­лера імперії. Главі держави довелося поступитися, і 30 січня 1933 р. Гітлер став канц­лером.

З приходом до влади нацистська партія змінює тактику і претендує на роль партії порядку і творця нового тисячолітнього рейху. Повною мірою були задіяні гасла й за­повіді ідеологічного та мобілізаційного призначення: «кров, ґрунт, доля» (триєдність «раса, територія, життєвий простір»), «одна партія — один рейх — один фюрер», «рух маси — партія — фюрер» тощо.

Наступною важливою стратегічною метою (та однією з ознак тоталітарного режи­му. — Л. Б., С. Б.) стало згортання парламентської демократії і громадянських свобод, розпуск основних партій. Гітлер як глава уряду, підкорив собі поліцію, озброїв штур­мові загони, увів до їх апарату нацистів. Першого лютого 1933 р. він розпустив рейхс­таг і розпочав докорінні зміни демократичних інститутів Веймарської конституції. У лютому 1933 р. було видано кілька надзвичайних указів, що забороняли проведення демонстрацій, зборів, скасовували свободу преси. 27 лютого був підпалений рейхстаг а вже наступного дня — 28 лютого — президент підписав надзвичайні укази: «Проти зради німецькому народові» і «Про захист народу і держави», котрі повністю ліквіду­вали більшість демократичних прав і свобод. У підпалі рейхстагу було звинувачено компартію Німеччини і діяльність її була заборонена. У 1934 р. така ж доля спіткала і соціал-демократичну партію. Крім того, були розігнані робітничі профспілки. Замість них створили «Німецький трудовий фронт», до якого перейшло все профспілкове май­но. До цього Фронту увійшли також спілки підприємців. Роль посередника між підпри­ємцями й робітниками відігравало нацистське міністерство праці.

Іншим напрямом політики нацистів стало руйнування парламентської системи Вей-марської республіки. У березні 1933 р. урядові було надано право видавати закони, що могли навіть не відповідати конституції. Недоторканими залишалися права палат і пре­зидента. Договори імперії з іноземними державами тепер не потребували згоди рейх­стагу: достатньою була погодженість з урядом.

У квітні 1933 р. видається закон про злиття областей з імперією. В усі області пре­зидент призначав імперських намісників, на яких покладалося «завдання забезпечити виконання політичних директив рейхсканцлера». Відтепер ландтаги й обласні уряди ставали залежними від імперського намісника, виконуючи всі його розпорядження. На початку 1934 р. представництва областей при імперії взагалі були скасовані, рейхсрат (верхня палата парламенту) ліквідовано. Така ж доля спіткала і найвищий державний суд імперії. Докорінним змінам був підданий рейхстаг, «реформа» котрого розпочалася «ніччю довгих ножів» — розправою Гітлера з командною верхівкою штурмових заго­нів. Протягом трьох днів було знищено майже півтори тисячі штурмовиків, серед яких були й депутати рейхстагу. З цього часу було уведено правило: депутат рейхстагу втра­чає свій мандат, якщо виходить з націонал-соціалістської партії. Наступника призначає фюрер націонал-соціалістської фракції рейхстагу.

Після смерті Гінденбурга (2.08.1934 р.) Гітлер, зосереджуючи в одних руках партій­ну й виконавчу державну влади, зробив ще один крок до встановлення тоталітарного режиму. Це знайшло відображення у рішенні уряду про об'єднання партійної та держа­вної влад, котре було схвалене на спеціальному референдумі й означало остаточне руй­нування системи вищих органів влади та незміцнілого демократичного режиму Вей-марської республіки. На зміну йому приходить нацистська диктатура. Вища державна влада зосереджувалася в особі фюрера — Гітлера, який поєднував посади президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії, верховного головнокомандувача, стаючи фактично довічним верховним правителем (юридично такий його статус був закріпле­ний постановою рейхстагу тільки у 1942 р. — Л. Б., С. Б.).

У державному механізмі нової держави, яка опісля отримала назву «вождистської», існували також Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, на засіданнях якого вирішувалися важливі питання, Колегія трьох уповноважених (завідуючий кан­целярією нацистської партії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу Верхов­ного командування збройних сил), котрі мали законодавчі повноваження. Рейхстаг фа­ктично перетворився на партійний з' їзд, його склад формувався особисто фюрером за списками, що були схвалені шляхом так званого «народного опитування».

Ще одним показником тоталітарного режиму було зруйнування фактичних феде­ративних відносин між центром і територіальними складовими держави й заміна їх абсолютно централізованими. Формально старий розподіл на землі та провінції зали­шився, однак землі втратили свій колишній статус членів федерації. Німеччину тепер розділили на 32 партійні області на чолі з гауляйтерами, котрі були наділені всіма влад­ними повноваженнями. У зв' язку з централізацією влади усі бургомістри міст стали призначатися міністром внутрішніх справ. Місцеве самоврядування було ліквідовано.

Головним засобом здійснення нацистського режиму став створений ними сильний репресивний апарат. Ще 1920 року виникли озброєні нацистські загони — «служба по­рядку», що перетворилася в 1921 р. на «штурмові загони» (СА). Пізніше з'явились охо­ронні загони (СС), що їх Гітлер у 1934 р. вивів з підпорядкування СА, зробивши само­стійною організацією. До складу СС входили загальні загони СС, котрі об' єднували верхівку нацистської партії, і спеціальні загони, створені для виконання особливих за­вдань фюрера, в тому числі підрозділи «мертва голова», що несли охорону концентра­ційних таборів.

Концтабори в державно-репресивній системі відігравали особливу роль. їх почали створювати вже у 1933 р. з метою «перевиховання інакомислячих» і «ворогів нації». Пізніше концтабори набули характеру спеціалізованого знаряддя для цілеспрямованого знищення населення за ознакою політичної неблагонадійності й надто ж расової прина­лежності.

Особливе місце в системі репресивного апарату посіли таємна державна поліція — гестапо і спеціальна служба безпеки — СД. Зберігалася кримінальна поліція, у 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підпорядковане Гіммлерові як рейхсфюрерові СС. Розгалужена система політичної безпеки й каральної політики спи­ралася на багаторазово дубльовану службу внутрішнього й зовнішнього розшуку та шпигунства. Тільки в галузі зовнішньої розвідки до 1937 р. існувало 8 особливих ві­домств — як військових, так і суто партійних, зовнішньополітичних, економічних, кот­рі надавали різноманітну інформацію про становище у світі й можливості реалізації військових та політичних урядових завдань.

Кардинальних змін зазнала й судова система Німеччини: в кожному судовому окру­зі, крім звичайних судів, були утворені особливі судові органи для розправи з політич­ними супротивниками. У 1934 році з'явився Народний трибунал з питань державної зради. В армії існували воєнно-польові суди.

Політика реваншизму супроводжувалася значними зусиллями нової влади, спрямо­ваними на мілітаризацію економіки, що теж було типовим для тоталітарного режиму. Агресивні плани встановлення світового панування вимагали об' єднання всіх ресурсів країни. Досягнути цього було можливо лише через втручання нацистської держави в економіку. У 1933 р. була створена Генеральна рада Німецького господарства, що ви­значала основні напрямки розвитку економіки Німеччини. Законом від 27 лютого 1934 р. засновувалися господарські палати — загальноімперська та провінційні. Палати брали активну участь у сфері регулювання економічного життя й соціальних відносин. У 1934 р. був визначений порядок примусового набору робочої сили, а в 1938 р. — за­гальної трудової повинності.

Таким чином, на конкретному прикладі ми розглянули процес становлення однієї з крайніх за проявом форм антидемократичного режиму — нацистського тоталітаризму. Зазвичай цей політичний режим іменують фашизмом, але, на думку фахівців з історії Німеччини цього періоду, це не зовсім вірно. По-перше, ця назва етимологічно похо­дить від італійської мови (газсіо — об 'єднання, загін). Саме Італія зі своїми «фашіо де комбатанто — союзами боротьби» стояла у витоків фашизму як різновиду недемокра­тичного режиму. По-друге, самі німці не погоджувалися з визначенням їх держави як фашистської. По-третє, сукупністю своїх якісних ознак та своїми наслідками встанов­лений Гітлером режим є більш «тяжкою» формою політичного режиму, ніж фашистсь­кий, і заслуговує на свою специфічну назву. У зв' язку з тим, що Націонал-соціалістська партія проникла в усі «пори» тодішнього німецького суспільства, найбільш доцільною видається назва «нацистський режим», або «гітлеризм», оскільки вона, вважаємо, най­повніше відображає його сутність як одного з крайніх проявів антидемократичного то­талітарного режиму, що характеризувався:

а) відсутністю поділу влад і повним пануванням лідера над партією, партії над дер- жавою, а держави над особистістю й суспільством;

б) войовничою тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж правляча партія і її лідери;

в) фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод;

г) забороною демократичних партій і організацій та одержавленням усіх легальних громадських організацій, які залишилися;

д) наявністю політичної цензури й відсутністю гласності;

е) наявністю всемогутнього репресивного апарату.

Закладена у змісті цього політичного режиму деструктивна енергія мала знайти якийсь вихід. Якщо інші тоталітарні режими такого ж зразка (скажімо, в Італії, Іспанії, Румунії, Угорщині) цей вихід знайшли в межах своїх країн, над своїми народами, то німецький нацизм потужним потоком вийшов за кордони Німеччини і поширився май­же по всій Західній Європі. Але він виявився недовговічним і, будучи зруйнованим у результаті Другої світової війни, прийшов до закономірного фіналу.