Інститут власності

Право власності в Англії. У цивільному праві Англії, яка раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний період домінували, незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку, більш гнучкі підходи до регулюван­ня власності, договорів та інших сторін майнового обігу. Підприємницькі кола Англії, котрі не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної правової програми, цілком задовольняю­чись компромісами й традиційними конструкціями «загального права» і «права справед­ливості».

Речове право як один із основних розділів буржуазного цивільного права в Англії тлумачилося найбільш широко, оскільки до речей відносять деякі абсолютні права: ав­торське, винахідницьке тощо. Англійське право, на відміну від французького, поділяло речі на реальні та персональні. До реальних речей належали земля, будівлі, документи, що встановлювали право на земельні ділянки й речі, пов'язані з землею. Персональні речі охоплювали інші предмети і права, у свою чергу поділяючись на два види об'єктів: речі, що перебували у володінні, — тілесні речі; позови — права, що не мають речового субстрату (авторське право, патентне право тощо). Такий специфічний середньовічний розподіл майна на «реальну» і «персональну» власність був пов' язаний зі специфічни­ми формами захисту майнових інтересів — «реальними» і «особистими» позовами, кот­рі історично склалися в Англії.

У XIX ст. розпорядження реальною власністю було пов'язано хоча і з меншими, ніж раніше, проте з цілком визначеними формальностями й обмеженнями. При спадкуванні такої власності діяло збережене від середньовічного періоду правило майорату, що пе­решкоджало дробленню родового майна, виключало жінок з числа спадкоємців тощо.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності, що онов­лювалися поступово, мало й певні позитивні наслідки. По-перше, традиційні англійські конструкції права власності забезпечили унікальну стабільність самих майнових відно­син. По-друге, еволюційний шлях розвитку англійського права власності дозволив уни­кнути в цій країні крайнощів буржуазного індивідуалізму й затвердити погляд на право власності як на соціальний інститут, що корегує й самі правомочності власника.

У британському сучасному праві використовується поняття рухоме та нерухоме майно. Але система речових прав в Англії продовжує залишатися невизначеною. Чима­ло юридичних понять у цій галузі несуть на собі відбиток епохи середньовіччя. Усі ре­чові права розглядаються як різновиди права власності. Крім того, серед видів речових прав можна виділити: речове право оренди нерухомості в різних формах (сервітути, в тому числі персональні, довірчу власність), різноманітні речові права, що мають забез­печувальний статус (наприклад, іпотека).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що до цих пір вся земля в Англії визнається власністю короля, а окремі особи розглядаються як утримувачі землі. Однак практично право утримування приватних осіб нічим не відрізняється за своїм змістом від права власності: воно є безстроковим і встановлює можливість користува­тися ділянкою й відчужувати її без будь якого дозволу. Але передача права на неї вима­гає виконання складних формальностей. Суттєво розрізняється й порядок успадкування земельних ділянок і персональної відповідальності.

Оригінальним інститутом англійського права є довірча власність (траст) — форма власності, при якій одна особа (довірчий власник) керує, розпоряджається майном, пе­реданим їй іншою особою (засновником) на користь третіх осіб (бенефіціантів). Довір­чий власник розпоряджається означеним майном не зовсім вільно, а лише у відповідно­сті до цілей, які були визначені засновником.

Інститут довірчої власності застосовується для охорони майнових інтересів недіє­здатних, для оформлення відносин, що виникають у зв' язку з утворенням благодійних фондів і та ін.

Право власності у США. Суттєві зміни у праві власності Сполучених штатів Аме­рики відбувалися з розвитком корпоративної форми підприємництва. Дрібні й середні фірми, які до закінчення громадянської війни відігравали вирішальну роль в економіці США, уособлювали ту стадію розвитку капіталізму, для котрої характерною була на­самперед індивідуальна приватна власність.

Швидкий індустріальний розвиток країни у другій половині XIX ст. та у XX ст. не означав зникнення малого бізнесу, що й зараз відіграє не останню роль як в економіці країни, так і в повсякденному житті американців. Але сам розвиток сучасного капіталі­зму привів до затвердження й домінування асоційованої корпоративної форми власнос­ті: ця форма власності тісно пов' язана не тільки з приватними, але і з суспільними ін­тересами.

Інститут трасту (довірчої власності). В останній чверті XIX ст. в умовах бурх­ливого промислового розвитку зі встановленням складних відносин у підприємницько­му світі нове життя одержав інститут трасту (довірчої власності). У зв' язку з набут­тям трастами величезної ринкової влади сам термін «траст» став синонімом монополії, маючи однак, і спеціальний, більш вузький правовий зміст, узятий з англійської конс­трукції довірчої власності.

У цей час правова форма довірчої власності використовувалася для створення об'єднань декількох корпорацій (супероб'єднань), яким вхідні його фірми передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним особам. Лава довірених осіб ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери корпорацій, котрі увійшли до трасту, замість старих акцій отримували у визначеній пропорції сертифіка­ти трасту.

Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам контролювати всі фірми, що увійшли до трасту, провадити єдину виробничу й ринкову політику, встановлювати монопольні ціни й вести більш «тверду» війну проти конкурентів, які залишилися поза трестівським об' єднанням.

Корпоративна революція XX ст., в основі якої лежать науково-технічна й інфор­маційна революції, привела не тільки до зміни співвідношення індивідуальної й асо­ційованої приватної власності: вона викликала саму модифікацію приватної власнос­ті, її дифузію, більш тісний зв' язок із суспільними інтересами. Подальша соціалізація виробництва і праці додали приватній власності більш яскраво вираженого суспіль­ного характеру. Це означає, що право власності як право суб'єктивне втрачає свій аб­солютний характер. Виключні правомочності (правомочия — рус.) власника підда­ються значно більшим, ніж у минулому, юридичним обмеженням. Ці обмеження стосуються закріплених законами примусових, але порівняно компенсованих, відчу­жень деяких видів приватної власності, або обов' язкового порядку їх експлуатації, або інших обмежувальних заходів для їх цивільно-правової реалізації. Найбільший прояв це знайшло передусім у праві власності на землю. У США все більшого поши­рення набуває так зване зонування — регульоване законами чи постановами місцевої влади обов' язкове для земельних власників розміщення житлових, торгових, промис­лових зон, зон відпочинку тощо. «Зонування», яке розпочалося ще у 20-х рр. XIX ст. з міських земель, тепер поширилося й на сільськогосподарські землі і проводиться з урахуванням збереження навколишнього середовища, боротьби з сільськогосподар­ськими шкідниками тощо. Зразком у цій сфері вважається законодавство штату Вер-монт, де встановлений дозвільний порядок не тільки для землекористування, але й для продажу. Власне кажучи, визнано конституційний примусовий продаж землі од­нієї особи іншій при наявності «справедливої компенсації та суспільної необхіднос­ті». Продовжується розпочате ще в XIX ст. обмеження прав земельних власників на надра й повітряний простір. Детально розроблений адміністративно-правовий режим виробничої експлуатації надр, що передбачає придбання в державі концесії на розвід­ку й видобуток корисних копалин.

Усі ці зміни багато в чому зумовлюються ускладненням виробничо-економічного життя суспільства, необхідністю підтримки його нормального функціонування. Захист навколишнього середовища відповідає інтересам усіх. Разом із тим у соціальному плані від більшості названих змін у праві найбільші переваги отримують великі компанії, ко­трі в таких умовах фактично звільняються від необхідності ділитися частиною своїх прибутків з дрібними й середніми власниками використовуваних земель.

Мало місце й поширення такої крайньої міри вторгнення у відносини приватної влас­ності, як націоналізація. Законодавство визнає можливість компенсованого вилучення землі у приватних осіб у власність держави, наприклад, для будівництва військових чи цивільних об' єктів. При націоналізації підприємств установлюється пільгове відшкоду­вання понесених колишніми власниками збитків з державного бюджету. Прикладом та­кої форми соціалізації власності, скажімо, в Англії було прийняття відразу після закін­чення другої світової війни лейбористським урядом принципово нового для англійського права законодавства про націоналізацію життєво важливих галузей про­мисловості та інфраструктури. Відповідно до актів парламенту, націоналізовані галузі набули форми публічних корпорацій. Націоналізація, таким чином, здійснювалася на основі соціального компромісу, оскільки колишнім власникам була надана компенса­ція, і в такий спосіб вони отримали можливість зробити капіталовкладення в технічно більш розвинуті й прибуткові галузі економіки.

З початку історії американського суспільства для захисту прав індивідуальних влас­ників та власницьких інтересів підприємницьких корпорацій використовувалися зако­нодавства штатів і традиційні форми позовів за загальним правом. Але з початком про­мислового буму з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхід­ність у конституційних засобах захисту власницьких прав.

Оскільки сам текст Конституції 1787 р. не передбачав спеціальних механізмів захи­сту приватної власності, Верховний суд США поступово поширив на індивідуальну й корпоративну власність V і XIV поправки до Конституції, котрі в загальній формі вста­новлювали, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, волі або власності «без належної правової процедури». Це положення, яке мало спочатку суто процесуальний зміст, набуло в конституційному та в цивільному праві матеріально-правового характе­ру. Воно перетворилося на важливий засіб захисту права власності (доктрина «матеріа­льної належної процедури»). Суть цієї доктрини полягала в захисті прав приватних власників від надмірних обтяжувань з боку державної влади (федерації і штатів).