Монархічна форма правління та особливості її розвитку у Франції в 1814—1870 рр.

«Реставрація» монархії у Франції. Зачатки таких реставраційних процесів спосте­рігаються вже в часи т.зв. консульської республіки (1799—1804 рр.). У 1802 р., усупе­реч нормі Конституції 1799 р. про обрання консулів республіки, у тому числі і першого (згадаємо, ним був Наполеон), на 10 років, Наполеона Бонапарта було проголошено до­вічним консулом із правом призначення собі спадкоємця. Ного влада, зовні зберігаючи республіканські риси, все більше набувала монархічного характеру, що призвело в 1804 р. до проголошення Бонапарта імператором французів. З цього часу не тільки ви­конавча, але практично й законодавча влада зосереджується в руках імператора. Це свід­чило про фактичний кінець Першої республіки у Франції, реставрацію монархії, котра, однак, за своєю суттю була вже не дворянською, а буржуазною. Правда, термін «респу­бліка» продовжував використовуватися в законодавстві, але він мав не більше змісту, ніж в імператорському Римі, і поступово виходив з ужитку. Проведені у зв' язку з цим історичні аналогії дозволяють зробити висновок, що період правління Наполеона І ба­гато в чому нагадує (щоправда, в концентрованому вигляді процеси, котрі відбувалися у Римі в період падіння республіки і встановлення монархії (принципату й домінату). Повернення термінові «консул» його колишнього значення теж говорить про викорис­тання Наполеоном історичного досвіду Стародавнього Риму.

Історія наполеонівської Франції була заповнена безупинними війнами, серед яких і — війна 1812 р. з Росією, котра привела в 1814 р. до краху наполеонівської монархії й реставрації монархії Бурбонів. Але роялісти не могли вже не рахуватися зі змінами, які відбулися в країні. Король Людовик XVIII (брат страченого короля Людовика XVI) змушений був погодитися на уведення конституційного правління, котре було оформ­лене спеціальною Хартією, октройованою (дарованою) ним 4 червня 1814 р. після вступу на престол. Тим самим у країні відновлювалася так звана легітимна конститу­ційна монархія (легітимна монархія в розгляданій ситуації розумілася як монархія, де знову правила «законна» династія Бурбонів. — Л. Б., С. Б.).

За традицією, що склалася після утворення конституційної монархії в 1791 р., Лю-довик XVIII проголосив рівність громадян перед законом, свободу віросповідання та свободу слова у межах закону. Водночас Хартія підтверджувала недоторканість влас­ності, у тому числі і такої, що іменують «національною», забороняла будь-які вислов­лення проти «реставрації», проголошувала особу короля «священною й недоторка­ною». Той факт, що виконавча влада належала одному Людовику XVIII, а законодавча влада, де король мав «пропонувати закони», а палата перів та палата депутатів депар­таментів «мали право просити короля про видання законів», свідчить про те, що у Франції встановився такий різновид конституційної монархії, як дуалістична монархія із сильною королівською владою.

Дуалістична монархія у Франції та суперечливість її розвитку. Відновлення мо­нархії Бурбонів зустріло гостре невдоволення у країні. Однією з головних причин цього було посилення сваволі і беззаконня з боку украй правих монархістів, які не втрачали надії відібрати у селян отримані ними в роки революції землі. Дворянська реакція досяг­ла свого апогею в середині 20-х рр., коли на престол вступив Карл X. У червні 1830 р. уряд зробив спробу скасувати конституційний режим, встановлений Хартією 1814 р., прийнявши чотири ордонанси:

• про розпуск палати депутатів;

• про зменшення вдвічі числа депутатів у нижній палаті;

• про уведення додаткової цензури преси;

• про заборону зборів і маніфестацій.

Ордонанси викликали бурхливі протести у країні. У липні 1830 р. народ Парижу піднявся на збройне повстання, столиця опинилася в руках повсталих, яких підтримала провінція. Карл Х змушений був покинути країну. З «легітимною» монархією було по-кінчено назавжди.

Перемогою скористалася велика і, насамперед, фінансова буржуазія, представники якої і сформували так званий Тимчасовий уряд, котрий забезпечив проголошення коро­лем Луї-Філіпа Орлеанського (представника молодших Бурбонів), тісно пов'язаного з найбагатшими банкірами країни.

Новий режим ознаменував своє народження конституцією, виданням чергової Хар­тії (1830 р.). За формою і змістом вона майже відтворювала Хартію 1814 року, але вод­ночас розширювала роль парламенту; законодавча ініціатива надавалась обом палатам і королю. Певною мірою були знижені віковий і майновий цензи, що привело до невели­кого збільшення виборців (до 240 тис.). Але найважливіші ланки державного механізму і цього разу не зазнали істотних змін.

У 40-х рр. XIX ст. опозиція режиму липневої монархії помітно збільшилася. Проти неї все активніше виступав робітничий клас Франції, підсилилося невдоволення з боку дрібної, а також промислової буржуазії. Криза 1847—1848 рр. сприяла створенню нової революційної ситуації. Лютнева буржуазно-демократична революція 1848 р., у перемо­зі якої вирішальну роль відіграв робітничий клас, призвела до падіння влади Луї Філіпа.

У 1848—1852 рр. знову була здійснена спроба встановлення у Франції республіки (про це більш докладно у наступному матеріалі), але обраний президентом країни Луї Бонапарт 2 грудня 1852 р. відновив монархію.

Бонапартистська монархія (Друга імперія. 1852—1870 рр.). Луї Бонапарт, коро­нований під ім'ям Наполеона III (1808—1873), був сином Гортензії Богарне, падчерки Наполеона І, і його брата Луї Бонапарта. Добрий і щедрий по натурі, він рано і фанати­чно повірив у своє особливе покликання й усюди демонстрував романтичне преклонін-ня перед дядьком і свою відданість наполеонівським ідеям. У молодості Луї Бонапарт захоплювався соціалістичними і демократичними ідеями. Думаючи, що робітничий клас варто зробити власником, він пропонував фантастичний план створення держав­них ферм, де будуть оселені незаможні (пролетарі). Потім його ідеалом стала поліцей­ська держава, що мала контролювати пресу, суди і парламентські вибори. У 60-х рр. у зв'язку із зростанням суспільного невдоволення та піднесенням робочого руху Напо­леон III був змушений провести часткові ліберальні реформи (період так званої лібераль­ної монархії), які незначною мірою хоча й дозволили підсилитися буржуазно-республіканській опозиції, але основ монархії Бонапарта не торкнулися.

На військовому поприщі його спочатку супроводжував успіх — в Австрії, Китаї, Японії, Сирії, Мексиці. У 1866 р. Наполеон III недооцінив значення війни Австрії з Пруссією, що закінчилася блискучою перемогою останньої. До кінця 60-х рр. ХІХ ст. Францію охопила нова криза, вихід з якої імператор вбачав головним чином у новій війні, яку влітку 1870 р. він розпочав проти Пруссії. Проте зазнавши нищівної поразки під Седаном і потрапивши у полон, імператор був швидко позбавлений трону обурени­ми співвітчизниками.

Поразка Франції стала вирішальною причиною змін, що відбулися в державі: влада перейшла до представників колишньої опозиції в наполеонівському Законодавчому ко­рпусі. Під тиском повсталого народу 3 вересня 1870 р. у Франції в черговий раз прого­лошується та встановлюється остаточно республіканська форма правління.