Початок революції у Франції

Слідом за Англією та Америкою революційні події назрівали у Франції. У травні 1789 р. відбулося відкриття Генеральних штатів. Правлячі кола, прагнучи зберегти проурядову більшість, зажадали дотримання старого порядку голосування — кожен стан має один голос. З цим не погодилися представники «третього стану». Вони вима­гали, щоб засідання проводилися не окремо по станах, а спільно; рішення приймалися більшістю голосів. У відповідь на відмову уряду прийняти новий порядок голосування депутати «третього стану» в червні 1789 р. оголосили себе Національними зборами, а через місяць — Установчими зборами. Король вирішив розігнати Збори, але коли в Парижі стало відомо про це, народ піднявся на збройне повстання. На його бік незаба­ром перейшла велика частина військ, і майже весь Париж опинився в руках повсталих. 14 липня 1789 р. вони взяли штурмом королівську фортецю — в'язницю Бастилію. День падіння Бастилії, власне кажучи, став днем народження нової Франції, днем її національного свята.

Розпочавшись у Парижі, революція охопила всю країну: в багатьох провінційних містах почали скасовувати старі органи місцевого управління і натомість створювати нові — муніципалітети. Установчі збори приступили до формування своїх збройних сил — Національної гвардії. Її командиром став маркіз М.Ж. Лафайєт — учасник війни за незалежність у Північній Америці, котрий у той час був досить популярним у країні. Він же став і одним з авторів прийнятої Установчими зборами 26 серпня 1789 р. «Дек­ларації прав людини і громадянина». У Декларації, яка за своїм змістом була не юридичним, а програмно-політичним документом революції, проголошувались ідеали нового державного і правового порядку — «суспільна держава» і «свобода та рівність». На своєму шляху до їх досягнення французька революція продемонструвала світові до­свід пошуку оптимальних державних форм, встановлення яких значною мірою залежа­ло від розстановки політичних сил у країні.

На початковому, першому етапі революції (14 липня 1789 р. — 10 серпня 1792 р.), представники ліберального дворянства й великої буржуазії, котрі переважали в Устано­вчих зборах (так звані конституціоналісти. — Л. Б., С. Б.), провели важливі антифеода­льні заходи. Але конституціоналісти, котрі не поділяли радикалізму народних мас, пі­шли на компроміс з королівською владою, в результаті чого у Франції була встановлена конституційна монархія, закріплена в Конституції, прийнятій Установчими зборами 3 вересня 1791 року.

Конституційна монархія

Конституція 1791 р. встановлювала державний лад, заснований на принципах, за­кріплених у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.: поділ влади, обмеження монархії, закріплення суверенітету й представницького правління. Вищим органом за­конодавчої влади ставали однопалатні Національні збори, що обиралися на два роки й не могли бути розпущені королем. Головним призначенням Національних зборів було прийняття законів, хоча питання особливої державної важливості також були в їх ком­петенції.

Виконавча влада вручалася королю, котрий здійснював її за допомогою призначу­ваних ним міністрів. Влада короля була обмеженою: він міг діяти тільки у межах зако­ну; вводилася контрасигнатура, тобто розпорядження короля набувало законної сили тільки після його підписання відповідним міністром, котрий і ніс відповідальність за прийняте рішення; міністри призначалися королем, але могли за неправомірні дії бути передані суду Національних зборів; король мав тільки право відкладного вета на зако­нопроекти Національних зборів. У той же час місце уряду залишилося в Конституції нез'ясованим. Посадові особи вважалися «агентами народу», обраними на відповідний термін, вони підлягали відповідальності, в тому числі кримінальній, перед законодав­цями. Отже, за Конституцією 1791 р. у Франції встановилася форма правління, яка за своїми ознаками нагадувала парламентарну монархію.

Політичний режим, закріплений у Конституції, для того часу був максимально де­мократичним. Він знайшов відображення в першому з її семи розділів, що відтворював і розвивав основні положення «Декларації прав людини та громадянина». Тут містили­ся й нові положення про громадянські права, яких не було в Декларації: гарантувалася свобода пересування, свобода зборів і петицій, держава брала на себе турботу про зага­льну безкоштовну початкову освіту. Більш виразно проголошувалася свобода друку з забороною попередньої цензури. Принципово важливими стали правові положення про нові відносини держави та церкви: з одного боку, прямо проголошувалася свобода від­правлення культів, з іншого — вилучення майна в церкви і права громадян вибирати чи призначати служителів культу. Новим було положення преамбули про характер грома­дянських прав, що не можуть бути обмеженими навіть конституцією.

У той же час Конституція закріпила раніше встановлені законами 1789 р. деякі об­меження у правах: обирати могли тільки громадяни — чоловіки, яким виповнилося 25 років і які мали відповідне майно. Однак цей майновий ценз, порівняно з Англією і США, був незначним (необхідно було сплачувати податок у розмірі не менше триден­ної платні робітника. — Л. Б., С. Б.), що додавало виборчому праву досить високий рі­вень демократизму. Право брати участь у первинній організації законодавчої влади отримали 4,3 млн чол. з 26 млн населення країни³³. Для свого часу це було значним прогресом.

³³ Див.: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье,

1998. — Т. 2. — С. 121.

Стосовно форми державно-територіального устрою, Конституція 1791 р. по суті, закріпила зміни, що вже мали місце в адміністративно-територіальному розподілі краї­ни та місцевих інститутів управління. На місце старої прийшла трирівнева адміністра­тивно-територіальна система з переважно виборними інститутами. Основною й типо­вою адміністративною одиницею Франції став департамент. Реально у країні сформу­валися 83 департаменти. Кожний поділявся на 3—9 повітів залежно від чисельності на­селення. Найнижча одиниця — кантон — створювалась умовно (у ній не було своєї адміністрації) як виборчий і судовий округ.

Адміністрації департаменту й повіту формувалися за принципом самоврядування, хоча й незавершеного, оскільки не було сталої компетенції. Кардинальної перебудови зазнала система міського управління, в тому числі й Парижа. Були скасовані всі коли­шні інститути, сформовано єдине муніципальне управління. Порядок формування міс­цевої влади всіх рівнів був досить демократичний — департаментська рада та директо­рія ради, аналогічні органи повіту, муніципальні (міські) ради та мери обиралися. Королівська (виконавча) влада лише теоретично мала визначені важелі впливу на дире­кторії департаментів і повітів. Усе це говорило про формування та конституційне за­кріплення унітарної форми державно-територіального устрою.

Від конституційної монархії до республіки

Законодавчі збори, що відкрилися 01 жовтня 1791 р., за своїм складом відобража­ли нове соціально-політичне розмежування в суспільстві. Воно проявилося в діяльності політичних клубів — зародків політичних течій і партій: кордельєри (ліві радикали на чолі з Дантоном і Демуленом — лідерами Паризької комуни); якобінці (Робесп'єр, Марат, Сен Жюст та ін.); фейяни, котрі згодом відкололися від останніх. Політичне розмежування у столиці та країні відображало різні уявлення лібералів і народних мас про досягнення цілей революції і стало тим фоном, на якому визрівала конститу­ційна криза.

У новому законодавчому органі практично не було відкритих роялістів, значна час­тина депутатів належала до течії фейянів, ліві були представлені якобінцями, більшість із котрих представляли провінцію Жиронда («жирондисти»); майже половина депутатів не мала точної політичної орієнтації («болото»). Поступово під тиском обставин лідер­ство все більш захоплювали жирондисти-республіканці.

Перед ними постали проблеми організації влади за Конституцією, насамперед про­тидія з боку корони, права і статус якої конституціоналісти намагалися всіляко зберег­ти. Людовик XVI шукав підтримки за кордоном, серед емігрантів, і тільки під тиском погодився з Конституцією. Законодавча діяльність Установчих, а потім і Законодавчих зборів сприяла посиленню суспільної напруженості і, як наслідок, появі могутнього ре­акційного руху, що згуртувався навколо корони. До цього додалося загострення зовні­шньополітичних відносин Франції з Австрією і Пруссією, що в результаті призвело до початку війни. Перші військові поразки стали певним прикриттям бажання Людовика XVI змінити Конституцію, посиливши монархічні елементи. З цією метою він звільнив з уряду жирондистів.

Спроби жирондистів і Зборів у цілому зберегти Конституцію відіграли тільки про­вокаційну роль для наростаючого ліворадикального руху. У ніч з 9 на 10 серпня Пари­зька комуна організувала повстання, результатом якого стала ліквідація монархії й ану­лювання Конституції 1791 року. До влади прийшли представники радикальних кіл торгово-промислової буржуазії — жирондисти.

Перехід до нових форм організації влади здійснювався з 10 серпня 1792 р. по 2 черв­ня 1793 р. (другий етап революції) в обстановці подальшого посилення революційних настроїв і розширення народного руху. Протягом серпня-вересня 1792 р. фактично встановилася республіка на основі рішень Законодавчих зборів. У системі зв' язків еле­ментів форми правління був ліквідований головний юридичний обмежувач законодав­чої влади — право королівського вета на прийняті закони; управління державою дору­чалося надзвичайному органові — Виконавчому комітету з 6 чоловік (його очолив керівник Паризької комуни Дантон. — Л. Б., С. Б.). Було також ухвалено скликання

Національного конвенту з конституційною владою. Законодавчо встановлений новий порядок проведення виборів у конвент говорив про посилення демократичного змісту політичного режиму. Вони мали проводитися на основі загального виборчого права (чоловічого), за яким правом обирати наділялися всі французи віком 21 року з річним цензом осілості, котрі працювали (тільки не обслугою) і мали самостійний заробіток.

З вересня 1792 р. — по червень 1793 р. юридично конституювалася республіка на основі нових конституційних рішень Національного конвенту. Вибори до Конвенту за­вершились у вересні 1792 року. Найбільш серйозним показником радикального полі­тичного процесу, що відбувався у країні, була відсутність у Конвенті конституціоналіс­тів (фейянів).

Конвент відкрився 21 вересня 1792 р. в обстановці національного піднесення з при­воду перших перемог реорганізованої патріотичної армії над монархічною інтервен­цією. Першими його рішеннями були скасування монархії, анулювання Конституції 1791 р. і проголошення 25 вересня 1792 р. Франції республікою. Встановлена у Фран­ції республіка з цього часу й до відновлення монархії Наполеоном Бонапартом отрима­ла узагальнену назву — Перша республіка.