1.2. Протодержава

Одним із найважливіших наслідків неолітичної революції, що мали пряме відно­шення до генези держави, був розвиток міжродових зв' язків і формування надобщин-них структур. їх виникнення й подальша еволюція проходили значною мірою спонтан­но й одержували під впливом конкретно-історичних фактів різноманітні форми. Деякі з них були типовими для одних народів, але не отримали розвитку в інших. Особливо помітну роль у процесі становлення державності зіграла одна з форм міжобщинних зв'язків і організаційних структур — племінний лад.

Природним результатом еволюції общинного ладу (особливо за часів пізньородової общини) було виникнення великої кількості нових сімейно-кланових общин, що при­звело до появи більш значних соціальних утворень — братерств (фратрій) і племен, а іноді і до союзу племен.

Плем' я, як правило, мало свою територію, назву, мову (або діалект), свої релігійні і побутові обряди. Поступово складалися й органи племінного самоврядування, насам­перед, племінна рада, у котру звичайно входили вожді (старійшини) усіх родів, що складали плем'я. Члени племінних рад, а також вождь племені, обиралися одноплемін­никами і могли бути ними ж й усунуті. Будь-який з них мав можливість на засіданні ради висловлювати свою думку з приводу рішень або дій вождя.

Діяльність племінних органів сприяла:

• організації колективних робіт;

• розширенню зв'язків між сімейно-клановими групами (зокрема, міжобщинному обміну продуктами);

• врегулюванню міжкланових конфліктів, а також відносин з іншими племенами. Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, що виходили за межі інтересів

окремих сімейно-кланових груп. Але поступово, у міру розвитку виробляючої економі­ки, ускладнення внутрішньоплемінної організації центр ваги в родоплемінному само­врядуванні змістився на племінний рівень, що неминуче підривало значимість і устале­ність общинної демократії.

Важливим етапом у передісторії держави і права стало, поряд з утворенням склад­них надобщинних структур, формування принципово нових основ управління суспільс­твом, яке за своєю суттю ставало вже переддержавним. Новий тип управлінської діяль­ності визначався потребами громадського життя, ускладненням господарської діяль­ності і всієї системи соціокультурних зв' язків людей.

Поряд з іншими видами суспільного поділу праці (відділення скотарства від земле­робства тощо) відбувалося виокремлення управлінської діяльності, що поступово пере­творювалася у професійну. Поділ людей на дві нерівні за чисельністю групи (керуючих і керованих) почав набувати більш суспільного значення, що стало останньою сходин­кою у процесі утворення держави.

Керівні посади давали їх володарям великі матеріальні вигоди, дозволяли їм нав'язувати свою волю колективу. Управлінська верхівка, що формувалася, не бажала втрачати владу і привілеї, прагнула закріпити її за своїми сім'ями і кланами. Організа­ційна діяльність набувала політичного характеру, а адміністративно-общинна знать пе­ретворювалася у державну. Нерідко общинна верхівка, використовуючи свій традицій­ний авторитет і систему релігійно-міфологічних обґрунтувань, консолідувалася у замкнену, закриту для більшості одноплемінників групу станового або кастового хара­ктеру. Так виникла протодержава.

У процесі формування протодержави змінювалося і становище вождя, який усе біль­ше спирався на адміністративну ієрархію, посилюючи тим самим свою владу. Таким чином, протодержава виникла не як зовнішня відносно родоплемінної системи сила, а як логічне і природне продовження общинних структур. Вона скріплювалася загальни­ми інтересами і потребами сімейно-кланових груп, але відрізнялася від попередніх сис­тем соціального управління створенням складної адміністративної ієрархії. Верхівкою цієї ієрархії став вождь, влада якого набула авторитарного і сакрального (релігійного) характеру.

Протодержава об'єднувала декілька поселень (груп поселень) навколо одного зна­чного центру — як правило, це був культовий храмовий центр, що мав релігійне зна­чення для всієї нової спільноти. Значний за розмірами, він об' єднував кілька тисяч осіб, служив осередком багатства спільноти, придушував, підкоряв собі периферійні посе­лення, встановлював васальні стосунки із сусідами під час активної військово-завойовницької політики.

Глава центрального поселення очолював округ, що склався по периферії. Він носив особливий ранг-титул. Головне його право — мобілізація членів общин на спільні ро­боти, господарська користь від яких визначалася ним і які були основою для появи надлишкового продукту, що перерозподілявся потім між членами общин. На Сході особливу неминучість таких робіт визначала необхідність іригації.

Такий рівень політичної ієрархії складали глави підпорядкованих общин. При них постійно існували військові ради. Особливий прошарок еліти складали особи, пов'язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, ті ж вожді і правителі.

Така організаційно-політична структура оформлялася остільки, оскільки в ній по­силювалася централізація, а автономія окремих общин ставала слабшою. Саме від си­ли центру починало все більше залежати виживання всієї спільноти. Це призвело до зміцнення політичної єдиноначальності як єдиного в тих ранніх історичних умовах засобу затвердити сильну організацію. Одноособова влада легше набувала релігійно-священного характеру — так відкривався і шлях до правового обґрунтування цієї влади.

Процес управління відтворювала і зміцнювана соціальна нерівність, яка по-своєму впливала на еволюцію влади. Ного економічну основу складав загальний контроль над ресурсами. Перерозподіл їх правителями перетворювався в регулярні роздачі вроздріб і зворотнє отримання їх у вигляді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди з цієї данини отримував уже не весь народ, а ті прошарки, які були більш причетні до по­літичної верхівки, ті, хто починав розглядати колективний продукт як частину того, що дістанеться йому, як його власність. Це вже класи, що різнилися залежно від розмірів привласнення суспільного продукту і причетності до управління. Розрив у соціальному статусі став політичним: протодержава еволюціонувала у ранню державу.