3.3. Форма римської держави

Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства — форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомо­го) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існувала доти, поступилася міс­цем республіканському ладу.

Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закрі­пили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інте­ресами всього суспільства. У цьому значенні римська республіка була новим найваж­ливішим етапом в історії античної держави, можливо, навіть більш змістовним для подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися пе­реважно на «прямому народовладді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.

Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов'язані з політичною волею народу:

• двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;

• колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;

• невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);

• суворе дотримування терміновості всіх без виключення магістратур і відповіда­льність магістратів за зловживання;

• спроба відділення судової влади від влади виконавчої;

• виключні повноваження народних трибунів;

• наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча був позбавлений виконавчої влади.

Все це разом характеризує форму правління римської держави V—II ст. до н. е. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органа­ми влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони пере­важали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.

Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», цілком неза­лежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управлінням створюва­ло особливий уклад взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявляла­ся ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали в своєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створюва­ло особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб'єктивізму в державній діяльності.

Аналіз внутрішніх взаємозв' язків елементів форми античних держав, які існували до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність респуб­ліканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократи­чного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів, була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної «унітарної» держави, як виявилося, найбільш сприятливого до втілення ідей республі­канізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіаль­ного устрою, не мало перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розви­ток форми римської держави.