Правові джерела Китаю

Починаючи з Хань, збірники законів будувалися на закріпленні стабільного ядра традиційно-правових норм — люй, що доповнювалися новими — лін. Поступово між люй і лін відбувся поділ за сферами правового регулювання: люй містили карні закони, лін — адміністративні постанови.

Велика робота із систематизації законів була проведена в сунському (VI ст.) і тансь-кому (VII ст.) Китаї. При династіях Суй (581—618 рр.) і в перший період правління Тан кодекси піддавалися перегляду кожне царювання. Першим зводом законів, який дійшов до нас, був кодекс VII ст. династії Тан («Тан люй шу-і»).

Нова активізація законодавчої діяльності китайських імператорів мала місце в пері­од правління всекитайської династії Сун у зв' язку з посиленням влади центрального уряду. У 960—963 рр. було складено «Виправлені і переглянуті зібрання карних за­конів», що майже цілком повторили танський кодекс.

У зв' язку зі значним збільшенням поточного законодавства робота з класифікації законів і постанов продовжувалася й у наступні роки. Наприкінці XI ст. у Китаї було створене спеціальне бюро з перегляду і класифікації законів, яке, зокрема, підготувало «Звід законів із 900 статей». Наприкінці XIV ст. з'явився «Звід законів династії Мін», що відтворював багато положень попередніх кодексів. Характерно, що ця прак­тика не була змінена і після встановлення в Китаї маньчжурської династії Цин. Уже в 1644 р., після захоплення маньчжурами Пекіну, почалася робота з вивчення мінського кодексу, яка передбачала внесення в нього виправлень і змін відповідно до нових полі­тичних реалій. Складені на основі старих кодексів династії Тан і Мін маньчжурські ко­декси діяли в Китаї аж до початку XX ст., визначаючи зміст принципів і норм тради­ційного китайського права.

Джерела права Японії

«Закон» як правове джерело феодальної Японії. Одним із перших писаних джерел пра­ва ранньофеодальної Японії вважається Закон 17 статей або т. зв. Конституція Сьотоку-тайсі (604 р.). У ньому містяться принципи державного управління Японії, викладені у ви­гляді настанов, моральних заповітів правителів своїм чиновникам: «шанобливо сприймати укази», «обов' язково додержуватися їх», «справедливо оцінювати заслуги і провинності».

Введення надільної системи в VII ст., суворий розподіл суспільства на ранги при­звели до появи законодавчих документів, що одержали, як і в Китаї, назви «кодексів». Кодекси містили норми, що регулювали поземельні відносини, обов'язки і привілеї різ­номанітних груп і представників чиновництва, норми карного права — ріцу і адмініст­ративного права — рьо, хоча між ними чітких відмінностей і не проводилося.

Першим кодексом, що узагальнив всі законодавчі акти другої половини VII ст. і побачив світ у 702 р., був кодекс «Тайхо рьо» — Звід законів Тайка. Над упорядку­ванням кодексу, як свідчить древній літопис 720 р., працювала комісія з 18 чоловік на чолі з принцом Осакабе і представником дому Фудзивара Фубіто.

Ера Йоро (717—723 рр.), яка прийшла на зміну «ері Тайка», була ознаменована по­явою нового законодавства. У 718 році з'явився новий кодекс під назвою «Иоро рицу рьо», що складався з 953 карних і адміністративних статей.

Дві версії кодексу «Тайхо» і «Йоро» подані в історико-правовій науці як єдиний звід — «Тайхо Иоро рьо», який містить багатющий матеріал про ранньофеодальну державу Япо­нії, про норми японського традиційного права, що формально зберегли своє значення до епохи Мейдзі (XIX ст.). Він є яскравим свідченням специфічної цивілізаційної' риси Японії, вміння японців не сліпо запозичати досягнення інших культур, а трансформуючи їх, при­стосовуючи до історико-культурних, національних особливостей своєї країни.

«Тайхо Йоро рьо» складається з 30 законів, що містять норми як цивільного, сімей­но-шлюбного, адміністративного, так і карного права. Останнє, проте, регламентувало тільки ті злочини, які в силу станової приналежності злочинця або потерпілих, інших причин, не передбачали одного з п'ятих тяжких карних покарань (від страти до биття палицями). Ці злочини були виділені в особливий кодекс «Тайхо ріцу рьо».

Предмет регулювання того або іншого закону «Тайхо Йоро рьо», як правило, знахо­дить відображення у своїй назві. Так, Закон І називається «Про посади і ранги»; Закон II — «Про установи і штати»; Закон VII — «Про буддійських ченців і черниць». Закон VIII регулює соціально-економічні відносини, наприклад «статус» селянського подвір'я як господарської, організаційної, військово-облікової і, головне, податкової одиниці; торкається питань спадщини, шлюбу і розлучення. Наприклад, ст. 27 цього Закону, яка потребує безумовного розірвання шлюбу осіб, що знаходилися в дошлюбних відноси­нах, прямо запозичена з норм конфуціанської моралі, які стосуються порушень ритуа­лу. Закон XIII «Про спадкоємність і спадкування» містить норми про спадкування звання глав знатних домів, від чиновника до імператора (правила престолонаслідуван-ня), а також про умови законності шлюбів, що ними укладаються.

Велике коло кримінально-правових норм включені у Закон XIV «Про перевірку й атестацію», присвячений організації і діяльності чиновницького корпусу, що, зокрема, говорить про злочини і проступки чиновників, а також про особливу систему покарань за них. Закон XVII «Про воїнів і прикордонників» містить правила організації збройних сил, у тому числі, і про військові злочини.

Особливе значення для розгляду правової системи Японії цього часу має Закон XXIX «Про в 'язниці», що стосувався широкого кола норм кримінально-процесуального права.

Положення Зводу показують, що норми конфуціанської моралі здійснили безпосе­редній вплив на його зміст. Про це свідчить не тільки наведений вище зміст ст. 27, але і ряд інших норм, у тому числі і зафіксоване в ньому загальне конфуціанське положення, що особа потребує покарання за будь-який проступок, «який не слід було чинити».

Водночас звід — правовий документ, а не збірка моралістичних настанов більш піз­нього періоду. Він був покликаний стати законодавчим обґрунтуванням правлячого режиму, зміцнити його основи за допомогою детально розробленої, єдиної для Японії правової системи. З цією метою і був проведений всебічний перегляд, уніфікація, сис­тематизація звичаєвих, і раніше створених, законодавчих норм. Не випадково японську державу цього періоду (VIII—X ст.) в історичній літературі називають «правовою», на відміну від наступної епохи, коли під впливом ряду історичних чинників відбулося різ­ке падіння загального значення ролі закону, права як такого.

Разом із кодексами серед джерел права Японії цього періоду широко була представ­лена поточна нормотворчість імператорів у вигляді указів і постанов, які видавалися як доповнення адміністративних і карних законів.

З установленням сьогунату в правовій сфері Японії т.зв. період «правової держави» закінчився. Під впливом розпаду єдиного правового простору «ріцу» і «рьо», як державні, імператорські розпорядження втратили свій загальнояпонський нормативний характер. На першому плані почали з'являтися морально-правові норми — гирі. Вони виходили із розуміння пристойності, яка регулювала поведінку індивіда в усіх випадках життя: відно­сини батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника. А поза сім'єю — відносини власника й орендаря, позикодавця і боржника, торговця і клієнта, старшого чиновника і підпорядкованого. Ідеологічною основою цих норм стало конфуціанство.

Гирі ж дотримувалися автоматично, під страхом осуду з боку суспільства, «пору­шень пристойності», різноманітні критерії тяжкості яких були тісно пов' язані зі стано­вою приналежністю індивіда.

Так, особливий кодекс норм «пристойності», «кодекс чєсті» — буке-хо був сфор­мований саме для самурайського стану. Він був заснований з урахуванням вимог абсо­лютної особистої відданості васала своєму сюзерену, виключав саму ідею прав і обов'язків юридичного характеру. Відносини васала-воїна і його сюзерена будувалися не на договірній основі, а на основі псевдосімейних начал, як відносини батька і сина. Васал при цьому не мав ніяких гарантій проти сваволі свого пана. Сама думка про це вважалася образливою. Будь-яке безчестя самурая закінчувалося самогубством.

У XV—XVI ст. роль загальнояпонського права значно послабшала. Кожне князівст­во, кожний стан управлялися своїми власними встановленнями, нормами звичаєвого права, що лише іноді, головним чином у вигляді моральних заповітів, інструкцій, по­вчань об' єднувалися в збірники. Одним із таких значних станових нормативних збірни­ків став Кодекс років Кьомму (1334—1338 рр.), покликаний ліквідувати «смуту в краї­ні», забезпечити стабільність політичної влади сьогуна.

Законотворчість в Японії пожвавилася тільки під час сьогуната Токугави, коли сьо-гуном була проголошена політика «твердого дотримання старих законів». У 1742 р. з цією метою було прийнято Кодекс із 100 статей, положення якого зводилися до упорядкованого викладу основного змісту старих законів, норм звичаєвого права. Ко­декс сприйняв багато приписів старих кодексів епох Тайхо і Иоро VIII століття.

Позитивні наслідки цієї політики були незначні в силу того, що знання закону вва­жалося в цей час привілеєм обраних. Закони не публікувалися (діяв принцип: «Варто виконувати, а не знати»). До відома населення доводилася лише мала їх частина, та, що стосувалася категоричнихзаборонних приписів. Кодекс 1742 року зберігався в таємни­ці, до нього мали доступ лише три вищих чиновники уряду бакуфу. Та й сфера дії зако­нів поширювалася лише на території, що безпосередньо входили у володіння клану То-кугава, у даймьо було власне право.