§4. Судові й правоохоронні органи в механізмі феодальної держави

Механізм феодальної держави у процесі його еволюції зазнав істотних змін: він був відносно простий на першому етапі й ставав все більш складним з розвитком держави. Основною функцією цієї багатоскладної державної машини з її величезною бюрокра­тичною і військовою організацією, з армією чиновників і численних установ, якою була абсолютна монархія, стало придушення опору непривілейованих станів за допомогою судових та правоохоронних органів.

4.1. Судоустрій феодальних держав

Найбільш простою судова організація була в Німеччині. На ранній стадії розвитку феодалізму джерелом правосуддя й верховним суддею вважався імператор. Але з роз­витком феодальних відносин судове верховенство короля було обмежено, особливо у володіннях князів.

Відповідно щаблям феодальної ієрархії юрисдикція феодалів розподілялася на вищу й нижчу. Існував церковний суд, якому були підсудні і справи, що не мали ніякого зв' язку з релігією. Мали свою юрисдикцію і міста.

У Німеччині широкого розвитку здобули самосуд і «кулачне право», тобто право сильного. Васали вирішували свої суперечки зброєю. Церква й імператори намагалися обмежити самосуд так званими замиреннями. Фрідріх II у 1235 р. встановив, що само­суд вважається законним лише в тих випадках, коли сторони, що сперечаються, не за­доволені судовими рішеннями.

У 1495 р. було засновано імперський суд, який мав вирішувати усі справи на підста­ві римського права й лише в другу чергу брати до уваги «добре німецьке право», на яке посилалися сторони. Надії на забезпечення єдності Німеччини за допомогою централь­них органів влади — рейхстагу й імперського суду не виправдали себе. Аж до 1848 р. привілейовані групи в Німеччині виключалися із загальної підсудності на підставі фео­дального принципу «позиватися з собі рівними».

У Франції до середини XIII ст. суд здійснювався, головним чином, на рівні васалів. Вищою інстанцією був королівський двір, проте, для того, щоб отримати право захища­ти там свою справу, треба було належати до вищих васалів корони, або одержати на це особливий привілей.

Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалося з реформ Людови-ка IX у середині XIII ст., коли було створено парламент, підпорядкований єдиній державній волі корони. Його офіційним місцеперебуванням став Париж. Спочатку пар­ламент був невіддільним від королівського двора. Як частина курії, парламент зберігав свій феодальний характер: у його складі домінували світські й духовні васали короля, головним чином ті, що перебували постійно при дворі. Проте, згодом, до XV ст., пар­ламент перетворився в самостійний судовий орган. Король перестав особисто бути присутнім на засіданнях парламенту. Його інтереси при розгляді правових питань або судових справ представляли королівські прокурор і адвокат. Але можливість особистої присутності короля визнавалася як і раніше, а у випадку обвинувачень проти перів Франції, воно вважалося парламентом необхідним.

За своєю внутрішньою організацією парламент поділявся на декілька палат:

1) Велика, де розбиралися тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів;

2) Слідча, де розслідувалися й вирішувалися особливо важливі справи королівської юрисдикції (слідчих палат могло бути і декілька — до 5);

3) Касаційна, де переглядалися рішення нижчих королівських судів;

4) У 1453 р. остаточно оформилася ще одна, особлива, Палата башточки (Тоиг- пеііе). В ній розслідувалися й вирішувалися особливі карні і кримінально-політичні справи.

Справи виняткового значення або політико-юридичні питання розглядалися загаль­ними зборами парламенту.

Паризький парламент виступав як основний суд королівства. Поряд із ним вже в XIII ст., було визнано подібне значення й за аналогічними установами, що традиційно існували в провінціях. Кожне з таких носило свою традиційну назву (у Нормандії — Палата Шахової дошки, у Лангедоці — парламент та ін.)

Компетенція парламенту була невизначеною і такою, що розповсюджувалася на все королівство. Створення провінційних парламентів територіально обмежило компетен­цію Паризького, проте виняткові права останнього залишилися безсумнівними. Як суд першої інстанції парламент судив королівських васалів та знать, що володіла судовими привілеями. Він був апеляційною інстанцією на рішення судів бальї і сенешальств.

В Англії королівська судова система складалася протягом другої половини XI— XII ст. багато в чому завдяки судовій реформі Генріха ІІ (1154—1189 рр.). Цен­тралізація суду була досягнута:

• по-перше, можливістю розгляду справи на вибір позивача, не тільки земськими, але й королівськими роз' їзними суддями,

• по-друге, заснуванням центральних офіційних судів під владою короля.

Роз'їзні судді з'явилися ще до реформи (із 1130-х рр. відомі роз'їзні судові коміса­ри). Але лише з 1166 р. інститут таких судів став постійним. Спочатку вони представ­ляли комісії з баронів і прелатів, яким доручалося розслідувати обвинувачення проти шерифів. З кінця XII ст. у їхню компетенцію були включені кримінальні справи, спра­ви, пов' язані зі скликанням ополчення.

Постійним судовим відомством став королівський суд у Вестмінстері. Для обго­ворення запитів судових комісарів було призначено 5 постійних судів. Згодом при суді склався свій персонал, встановилася колегіальна практика обговорень. Наприкінці XII ст. відокремилося цивільне відділення суду.

Відповідно до Вестмінстерського статуту, прийнятого в інтересах станів у період кризи XIII ст., було встановлено, щоб королівські судді з'являлися для слухання справ безпосередньо в графства. Там вони розглядали справи за участю місцевих присяжних. Суд присяжних також одержав офіційне визнання з реформами Генріха II. Кримінальні звинувачення в рядових злочинах повинні були висуватися особливими зборами жите­лів графств — у кількості 24. Вони отримали назву — Велике журі. Подальший роз­гляд справи здійснювався суддями, ними виносився вирок із залученням 4—6 предста­вників сотень — Мале журі. Згодом участь присяжних була визнана необхідною і при вирішенні земельних суперечок королівськими суддями. Присяжні грали важливу роль, особливо в кримінальних справах: вони визначали факт злочину й людину, яка підляга­ла відповідальності.

Протягом XIII—XIV ст. з королівського суду відокремилися декілька особливих установ із своєю компетенцією. Одним із перших оформився Суд королівської лави. В ньому засідали 4—5 радників-юристів і головуючий. Суд вирішував кримінальні справи, мав поліцейську владу, право розглядати апеляції на земські рішення.

З кінця XIII ст. відокремився Суд загальних позовів. Він складався із професійних юристів (пізніше — докторів права) і мав монопольне право на розгляд деяких катего­рій позовів між підданими, якщо ті не торкалися інтересів корони. Компетенція його була широкою і невизначеною: позови про захист земельних володінь, порушення уго­ди й ін.

Особливою інстанцією був Суд казначейства. В ньому розбиралися справи про фі­нансові суперечки головним чином між підданими і короною (суд й утворився спочат­ку, у XII ст., як особлива присутність у казначействі. — Л. Б., С. Б.). Потім у ньому ста­ли взагалі розглядати справи, що можна було кваліфікувати як «порушення обов' язку».

Проводити більшість судових слухань тільки у Вестмінстері (Лондоні) було немож­ливо. Неможливим була й регулярна присутність присяжних від земств у центрі (хоча шерифам і наказувалося забезпечувати їхню присутність). Тому система роз' їзних су­дів, суміснена з централізованим контролем й апеляцією, поступово витіснила залишки старої юстиції. З кінця XII — поч. XIV ст. суди, що одержали назву ассизів, стали про­водити регулярні, 3—4 рази на рік, сесії-об'їзди судових округів, кожний з яких скла­дався з декількох графств. Проте ассизи з' ясовували тільки питання факту. Остаточні рішення виносились у Вестмінстері, куди направлялися спеціальні змагальницькі доку­менти і протокол про рішення присяжних. Згодом, коли суддями ассизів могли стати тільки юристи й коли їх стали супроводжувати адвокати, рішення по справах могло бути винесене цілком і на місці.