§2. Мусульманське право

2.1. Основні риси мусульманського права

Мусульманське право — одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світово­го значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувало­ся на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходи­лися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло за собою обов' язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали — шаріату. Шаріат, від арабського зЬагіа — шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом.

Ранній іслам і шаріат характеризувалися наявністю настанов (норм), відомих ще з часів общинного ладу, які містили елементи колективізму, милосердя, турботи про ка­лік і інших знедолених. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявлення про без­силля людини перед богом, а звідси і покірність. Для шаріату, особливо на перших ета­пах його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містили такі обов' язки, визначали все життя право­вірного мусульманина (щоденну молитву, дотримання посту і правил поховання тощо).

Містико-релігійна оболонка шаріату обумовила велику своєрідність його правових конструкцій і понять, гальмувала формування в ньому раціоналістичних початків і ло­гічно обгрунтованої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Проте до VIII—IX ст., коли шаріат вже переріс рамки патріархально-общинного і племінного сприйняття світу і зіткнувся із суспільними відносинами, які переживали процес фео­далізації, він, завдяки активній діяльності мусульманських богословів-правознавців, значною мірою зазнав переходу від божественного праворозуміння до раціоналістично­го, від казуальних методів виведення правових норм — до логіко-системного.

Мусульманські вчені-юристи, не пориваючи з основними і традиційними початками шаріату, виробили цілу серію нових правових норм (фікх), що мали суто юридичну природу. З них особливу популярність і авторитет у мусульманському світі набули вчені-юристи VIII—IX століть: Абу Ханіф, що отримав титул «великого вчителя», Малік ібн Анас, Мухаммед ібн Ідрис Шафія, Ахмед ібн Ханбаль. Подальша розробка му­сульманського права мала своїм наслідком створення величезної кількості нових пра­вових норм (ускладнення фікха), пристосованих до нових умов.

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в пер­ші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога — Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що мала універсальний харак­тер. Більше за те, виниклий спочатку на Аравійському півострові, мусульманське пра­во, з розширенням меж халіфату, розповсюджувалось на нові території. Але на перший план воно висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, знаходя­чись у будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу.

Поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу, шаріат, набагато раніше ніж у Європі, став своєрідною світовою правовою си­стемою (сім 'єю права). Він набагато швидше, ніж у західноєвропейських середньовіч­них державах переборов такі негативні моменти, як партикуляризм, обмежені сфери дії, внутрішню неузгодженість.

Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також част­ково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії.

У той же час досить широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень конкретних правових суперечок. Так, із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті. Поряд з ор­тодоксальним напрямком (суннизм) виник і інший напрямок — шиїзм, що аж до сього­днішнього часу має домінуючі позиції в Ірані, а також частково в Лівані і Йємені.

Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення в правових нормах, що стосуються різних сторін життя держави і суспільства, у появі правових шкіл того або іншого напрямку (мазхаба). Діяльність основних шкіл-мазхабів сприяла подаль­шому розвитку мусульманського права, раціональному осмисленню нових явищ гро­мадського життя, виробленню цілої низки абстрактних правил, відмові від деяких явно застарілих норм. Але поступово заглиблювалися протиріччя і розбіжності між цими школами з найважливіших питань права.

До кінця середньовіччя шаріат, доктринальна (наукова) і нормативна основа якого ускладнилася і зазнали істотних змін, став надзвичайно складним і незвичним право­вим явищем.