4.2. Трудове право і соціальне законодавство

Правове регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістич­ного засобу виробництва, тоді, коли панівною формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас організовано почав вимагати від держави регулювання трудових відносин, і держава змушена була піти на поступки й розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.

Тому історично трудове право являє собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні права. Саме боротьба трудящих за свої права й зумовила дві тенденції правового регулювання праці:

1. тенденцію до поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових ре­форм. Правові норми, що відбивають цю тенденцію, створюють «соціальне законодав­ство», за максимальне розширення й точне дотримання якого ведуть боротьбу ліві пар­тії та професійні спілки;

2. тенденцію до насильства, відмови держави від будь-яких поступок, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відбивають цю тенденцію, отримали на­зву «антиробітниче законодавство» (воно має відкриту антидемократичну спрямова­ність на скасування раніше проведених поступок).

Соціальний та антиробітничий види законодавства не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями у правовому регулюванні праці. До­сить часто норми права, котрі мають антиробітничий і соціальний характер, тісно пере­плітаються між собою, вміщуючись в одному й тому ж законодавчому акті. Від спів­відношення політичних сил у країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу та його зміцнення в усіх країнах відбувалося майже однаково: держава, звільнивши працівника від кріпацької залежності, водночас звільнила його й від засобів виробництва, внаслідок чого створилася вільна робоча си­ла. Крім того, виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і на свій «розсуд», продавати власникові засобів виробництва єдиний належ­ний йому товар — робочу силу.

Наприкінці XVIII ст. буржуазна революція у Франції проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту й продажу робочої сили. З цього моменту трудо­ві відносини складалися без порушення інтересів буржуазії, оскільки, залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був погоджуватися на запропоновані йому умови. Оскільки при цьому формально «права та обов' язки» визначались угодою сто­рін, державу трудові відносини не цікавили.

У цих умовах трудові відносини регулювалися лише за допомогою цивільного пра­ва, нормами, що відносилися до свободи умов та рівності сторін. Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом послуг (ст. 1779 Кодексу Наполеона) розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом котрої виступав особливий товар — робоча сила.

Робоча сила, що розглядалась як товар, не завжди знаходила попит: з' явилися перші безробітні. Нелегально стали створюватися робітничі організації, влаштовувалися страйки, які спочатку були спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити деякі поступки робітничому рухові, прийняв­ши низку правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин.

Трудове право, що виникло в таких умовах, виявилося досить чутливим до будь-яких змін у соціально-політичній сфері й чималою мірою цим визначаються деякі риси трудового законодавства більшості економічно розвинутих країн. Трудове право неста­більне: зміст його інститутів нерідко змінюється в бік як розширення, так і значного звуження демократичних прав трудящих; окремі його інститути виникають поступово й різночасно; втілення в життя його демократичних положень багато в чому залежить від сили профспілкового або іншого масового руху трудящих.

Трудове законодавство в основному зосередилося на питаннях: зарплати, робочого часу, охорони праці, визнання профспілок і їх права на укладення колективних догово­рів, на страйк і демократичний порядок вирішення трудових суперечок. При наявності спільних рис у трудовому праві ці питання в різних країнах розв' язуються по-різному.

Трудове право Великобританії

Англійське трудове право ґрунтується на прецедентному праві, що формується в ході судового розгляду трудових суперечок, а також на законодавстві. Перші закони про працю в Англії нового часу являли собою безпосереднє продовження робітничого законодавства Тюдорів і характеризувалися надмірною жорстокістю. Примусове дер­жавне регулювання умов праці лишалося характерною рисою протягом усього ХУШ століття. З посиленням економічних позицій підприємців потреба в жорсткому регулюванні трудових відносин втратила своє значення. На початку ХІХ ст. були ска­совані старі закони про регулювання заробітної плати, що зробило можливим для гос­подарів диктувати робітникам свої умови. Проголошення політики економічного лібе­ралізму не призвело до урівняння у правах господарів і робітників, лишалося кримі­нальне переслідування робітників у разі порушення ними трудового контракту. З' явилися чисельні заборони, обмеження, які встановлювались у зв' язку з появою та зростанням робочих об' єднань. Але поступове зростання організованості й активності робітничого класу протягом усього ХІХ ст. дозволило йому постійно впливати на пози­цію англійської держави в питаннях регулювання праці. Фабричне законодавство торк­нулося насамперед жіночої та дитячої праці. Закони 1802, 1803 рр. регламентували ро­бочий час дітей, умови його контролю, а в 1842 р. було заборонено підземну працю для жінок і дітей віком до 10 років.

У другій половині ХІХ ст. з' явилися перші закони, які передбачали відшкодування збитків робітникам у разі виробничих травм. Важливою віхою в розвитку трудового за­конодавства став закон 1911 р., котрий поряд з соціальним страхуванням на випадок хвороби, інвалідності, пологів передбачив страхування по безробіттю.

Основи сучасного трудового законодавства в Англії склалися після другої світової війни. Його характерною рисою було те, що провідну роль у регулюванні важливих ас­пектів трудових відносин: умови праці, заробітна плата, час відпочинку, відіграли ко­лективні договори. Окремі з цих актів були видані в ті роки, коли у влади знаходився уряд лейбористів, і тому сприяли зміцненню профспілок, їх упливу на державні справи, наданню тим, хто працював, більших прав.

Інші акти, надто ж ті, що були прийняті в роки правління консерваторів, хоч і збері­гали багато соціальних завоювань трудящих, з ряду питань суттєво обмежували права профспілок. У 1980-і роки при консервативному уряді М. Тетчер було видано ряд важ­ливих актів у сфері трудових відносин, у тому числі закони про зайнятість 1980, 1982 і 1988 рр., про профспілки 1984 р., про заробітну плату 1986 р. і нормативні акти про пі­кетування 1980 р., про закритий цех 1980 і 1983 рр. та інші. Цими постановами знову були дещо обмежені права профспілок і право трудящих на пікетування і страйки, зок­рема визнані незаконними політичні страйки і страйки солідарності.

Особливо бурхливого розвитку після другої світової війни набуває система соціаль­ного забезпечення: створена мережа установ, через які фінансуються відповідні про­грами (національна служба охорони здоров' я, національне страхування від нещасливих випадків на виробництві). Ці та інші численні фонди формуються за рахунок внесків працівників, підприємців, коштів муніципальних органів, а також державного бюджету. З них виплачуються пенсії за старістю, утримання по безробіттю, інвалідності, хворобі, багатодітності, на материнство, а також на освіту, оплату житла тощо.

Одним із центральних у цій сфері є Закон про національну службу охорони здоров'я 1977 р., що консолідував більшість раніше виданих актів. Ряд важливих доповнень до нього внесені Законом про охорону здоров' я 1980 року. У сфері пенсійного законодав­ства велике значення мають Закон про соціальне забезпечення 1985 р. і Закон про не­щасні випадки на виробництві і професійні хвороби 1975 р., у яких консолідовані по­ложення багатьох раніше виданих актів. Зберігає самостійну дію Закон 1970 року про хронічних хворих та інвалідів.