1.2. Китайська держава

Китай — Китайська Народна Республіка — є однією з небагатьох тих держав, котрі продовжують будувати «соціалізм». Причому цей «соціалізм із китайською специфі­кою» дає таке вражаюче зростання народного добробуту, який і може стати яскравим прикладом для багатьох постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Успіхи, до­сягнуті завдяки наполегливій праці китайського народу, є водночас і результатом тієї політики, яку проводить держава.

Сучасна китайська держава бере свій початок з кінця 40-х рр. XX ст., але цьому пе­редували історичні події (кінець XIX — перша половини XX ст.), які з'єднали в один ланцюг історію держави, що нараховує багато тисячоліть.

Падіння монархії та встановлення республіки в Китаї

Процес переходу до держави нового типу в Китаї був обумовлений зародженням нових буржуазних відносин, які мали прийти на зміну старим, феодальним. Як і в Япо­нії, своєрідним каталізатором розвитку буржуазних відносин стало проникнення в еко­номіку Цинсьької імперії іноземного капіталу, який сприяв виникненню на території країни багатьох промислових і торговельних підприємств. Маньчжурська династія, по­бачивши в іноземцях союзників у боротьбі проти китайського народу за збереження своєї влади, погодилася, по суті, на низку нерівноправних договорів із західними краї­нами. Перша така угода була підписана в 1842 р. з Англією. Незабаром такі ж договори були підписані між Китаєм і США, Китаєм і Францією та з іншими країнами. На кінець ХІХ ст. Китай, поділений західними країнами на сфери впливу, перетворився на напів­колоніальний придаток цих держав.

Циньська династія своїм потуранням іноземцям викликала ненависть, презирство, обурення серед населення країни, яке знаходило свій прояв в антициньських та анти-іноземних виступах. Одним з таких виступів було повстання іхетуанів у 1898 році. Не­зважаючи на його поразку, був закладений початок майбутнім соціальним виступам, піднесенню національно-визвольного руху, яке сталося на початку XX століття. Очолив його відомий революціонер-демократ Сунь Ятсен, котрий у 1905 р. з розрізнених еміг­рантських революційних організацій створив загальнокитайський союз Тунменхуей (Об'єднаний союз товариств). В основу його програми були покладені три принципи: 1) націоналізм — боротьба за повалення маньчжурської династії Цинь; 2) народовлад­дя — створення в Китаї демократичної республіки; 3) народне благоденство — наді­лення селян землею і забезпечення «рівних прав на землю».

Така радикальна програма союзу Тунменхуей стала поштовхом до революційних дій. 10 жовтня 1911 р. із повстання в найбільшому місті Центрального Китаю Учані по­чалася так звана Сіньхайська революція (у рік «сіньхай» за китайським календарем), що фактично привело до розподілу Китаю на дві частини — Південь і Північ.

На Півдні в листопаді 1911 р. конференція представників 11 революційних провін­цій розробила Положення про організацію тимчасового уряду Китайської республіки. Ішлося про тимчасового президента і тимчасовий парламент. 29 грудня 1911 р. конфе­ренція делегатів провінцій (пізніше вона перетворилася на Національні збори) проголо­сила утворення Китайської республіки. Тимчасовим президентом був обраний Сунь Ятсен. Столицею республіки стало місто Нанкін.

На Півночі маньчжури спромоглися утримати владу. Останні свої надії вони пов'язували з генералом Юань Шикаєм, котрий у листопаді 1911 р. був призначений головою імператорської ради і прем' єр-міністром з правом командування урядовими військами. Юань Шикай улаштувався в Пекіні і став повновладним диктатором на пів­ночі Китаю. Він сформував кабінет міністрів, до складу якого увійшли представники торговельно-промислових кіл. У листопаді династія склала урочисту присягу консти­туції. «Піднебесна імперія» перетворювалася на конституційну монархію.

Таким чином, країна поділилася на дві частини: революційний Південь, де вирішаль­ну роль відігравала ліберальна буржуазія, і реакційна Північ, де влада, як і раніше, на­лежала маньчжурській аристократії та пекінському імператорському урядові.

Конфронтація між Північчю і Півднем призвела до того, що панівні кола Китаю мали погодитися на ліквідацію монархії у країні й разом із тим Циньської династії, але водночас висунули як умову залишення Сунь Ятсеном посади глави держави. 10 березня 1912 р. в Нанкіні Національні збори прийняли Тимчасову Конституцію Китайської Республіки, а 3 квітня президент Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шикая.

Національні збори з Нанкіна переїхали до Пекіна, куди й було перенесено столицю. Союз ліберальної буржуазії з Юань Шикаєм відбувся внаслідок прагнення скорішого припинення революції. Ліберали отримали перемогу в Тунменхуеї. Вони вимагали роз­пуску партії та об' єднання з помірними буржуазними партіями. У відповідь на це Сунь Ятсен створив нову партію — Гоміндан (Національна партія). Коли у квітні 1913 р., в Пекіні відкрився парламент, більшість місць у ньому отримав Гоміндан. Депутати від цієї партії вимагали обмеження повноважень президента. На підтримку Юань Шикая виступила партія Гунхедан (Республіканська партія), заснована внаслідок злиття дріб­них конституційно-монархістських партій.

У липні 1913 р. керівники Гоміндану підняли повстання (друга революція), спрямо­ване проти реакційної політики Юань Шикая. Придушивши цю революцію, Юань Ши­кай позбавив членів партії Гоміндан депутатських мандатів і заборонив діяльність Го­міндану. Потім він розпустив увесь парламент, а у травні 1914 р. вніс зміни до конституції, значно розширивши повноваження президента за рахунок парламенту: тер­мін повноважень президента збільшувався до 10 років. Ці нововведення були частиною плану, спрямованого на відновлення монархії, і було вже офіційно заявлено про прого­лошення Юань Шикая богдиханом.

Спроби здійснення цього плану викликали загальне обурення у країні. Проти віднов­лення монархії виступали практично всі прошарки китайського суспільства. Але єди­ною силою, що могла протистояти військовому перевороту Юань Шикая, були місцеві мілітаристи, що не бажали посилення центральної влади. Імператорська система, ском­прометована правлінням Цинів, уже не могла претендувати на владу. Китаєві потрібна була сильна влада, але не монархія. І ця влада прийшла у вигляді військової диктатури мілітаристів.

Саме в 1911—1913 рр. відбувалася стрімка мілітаризація всіх сфер суспільно-політичного життя Китаю. У провінціях головними чиновниками ставали військові гу­бернатори або воєначальники меншого рангу. Цьому посиленню частково сприяла по­літика Юань Шикая, котрий у роки свого президентства скасував провінційні збори та місцеві органи самоврядування. Піднесення провінційних військових лідерів супрово­джувалося різким зростанням відцентрових сил, на місцях воєначальники затверджува­ли свою безконтрольну владу. Саме ця сила розпочала «каральну експедицію» проти Юань Шикая. Крім цього, після Сіньхайської революції в Китаї «виросла» бюрократич­на буржуазія (чиновники-капіталісти, шеньши-буржуа), що створювала собі багатство шляхом казнокрадства, хабарництва, використання службового становища. Це була та «національна бюрократія», що могла претендувати на традиційне місце в бюрократич­ному апараті держави.

В останніх числах 1915 р. мілітаристи почали збройний заколот проти президента. Рух поширився на всю територію Китаю. На чолі повстання стали місцеві мілітаристи за підтримкою буржуазних і ліберальних елементів. Юань Шикай був змушений за­явити про відмову відновлення монархічного ладу, а 6 червня 1916 р. він зненацька помер.

На початку жовтня 1916 р., в Гуанджоу парламент оголосив Сунь Ятсена «генералі­симусом Південного Китаю». Таким чином, у Китаї знову існували два уряди: пекінсь­кий і гуанджоуський, але жоден із них не мав практично ніякої політичної сили, будучи цілком залежними від мілітаристських клік. Кожна провінція на чолі з мілітаристом вважалася незалежною від урядів у Пекіні, що безупинно змінювалися. У Китаї почався період правління мілітаристських клік.